Українська
English
#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 7
Тиждень минув, і Київ стискав їх в обіймах, що були одночасно і рятівними, і задушливими. Квартира Ольги перетворилася на крихку фортецю, де кожен день був наповнений невидимою напругою. Микола, відчувши, що атмосфера досягла критичної точки, вирішив розрядити обстановку і запропонував пообідати в кафе. Ольга спочатку вагалася, але потім погодилася, мабуть, щоб показати, що вони «нормальна» сім’я, навіть у таких умовах. Марія теж погодилась, бо втомилася від чотирьох стін, що тиснули на неї.
Кафе було напівпорожнім. Вони сиділи за невеликим столиком, і Марія відчувала, як кожен рух Ольги був наповнений роздратуванням.
Марія намагалася знайти хоч якусь роботу. Вона надсилала десятки резюме, знижуючи свої вимоги з кожним днем. Від архітектора до помічника адміністратора. Кожна відмова, навіть та, що була у формі мовчання, відбивалася в її серці важким каменем.
— Ну що? — запитала Ольга, навіть не дивлячись на Марію. — Ти знайшла щось?
Голос Ольги був таким, що Марія відчула себе винною, наче вона була не гостем, а тягарем.
— Поки що ні, — тихо відповіла Марія, навіть не піднявши голови. — Вакансій мало, всі очікують… кращих часів.
— А у нас їх немає! — різко відповіла Ольга. — Колю, ти чуєш? Вони тут вже тиждень, а Марія навіть не може знайти просту роботу! Мій салон працює в мінус, люди не ходять, у нас збитків більше, ніж прибутку! Я не можу утримувати цілу сім'ю!
— Олю, не треба, — втрутився Микола, його голос став твердішим. — Марія старається, це не її вина. Зараз так по всій країні.
— Так, але чому за це повинна платити я?! — Ольга підвищила голос, її обличчя почало червоніти. — Чому я повинна відмовлятися від власних планів заради людини, яка навіть не є моєю подругою?!
Слова боляче вкололи Марію. Вона встала з-за столу, не в силах більше терпіти. — Я не прошу твоєї допомоги. Я знайду роботу, я не буду у вас сидіти!
— Як? — холодно запитала Ольга. — Тобі потрібні гроші на їжу, одяг. Тобі потрібні гроші, щоб піти звідси, Маріє.
Микола обійняв Ольгу за плечі, намагаючись її заспокоїти. Він обернувся до Марії, його очі виражали повне розуміння. — Маріє, не слухай її. Вона просто хвилюється. Я… я можу тобі допомогти. Є у мене один варіант.
Він простягнув їй телефон, показуючи повідомлення. — Це мій давній друг, його звати Максим. Він теж шукає людей. Нам потрібні архітектори, щоб зробити проєкт нового житлового комплексу. Це буде реальна робота, коли все налагодиться.
Обличчя Марії засвітилося надією. Це була перша надія за весь тиждень. Вона подивилася на Миколу, його доброта була як промінь світлом у темряві.
Розмова нарешті затихла. Микола заплатив по рахунку, і вони втрьох, у напруженій тиші, пішли додому. Аліна, не в силах більше виносити напругу в квартирі, вийшла на вулицю. Вона притискала до себе м’яку іграшку, яку привезла з Мелітополя. Обличчя було блідим, а очі червоними. Вона сиділа на лавці неподалік від будинку, вся згорбившись, маленька постать Аліни на тлі київських будівель говорила більше, ніж будь-які слова. Вона чекала на них, і її самотність пронизала серце Марії, коли вони підійшли ближче.
Далі буде...
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 7
Тиждень минув, і Київ стискав їх в обіймах, що були одночасно і рятівними, і задушливими. Квартира Ольги перетворилася на крихку фортецю, де кожен день був наповнений невидимою напругою. Микола, відчувши, що атмосфера досягла критичної точки, вирішив розрядити обстановку і запропонував пообідати в кафе. Ольга спочатку вагалася, але потім погодилася, мабуть, щоб показати, що вони «нормальна» сім’я, навіть у таких умовах. Марія теж погодилась, бо втомилася від чотирьох стін, що тиснули на неї.
Кафе було напівпорожнім. Вони сиділи за невеликим столиком, і Марія відчувала, як кожен рух Ольги був наповнений роздратуванням.
Марія намагалася знайти хоч якусь роботу. Вона надсилала десятки резюме, знижуючи свої вимоги з кожним днем. Від архітектора до помічника адміністратора. Кожна відмова, навіть та, що була у формі мовчання, відбивалася в її серці важким каменем.
— Ну що? — запитала Ольга, навіть не дивлячись на Марію. — Ти знайшла щось?
Голос Ольги був таким, що Марія відчула себе винною, наче вона була не гостем, а тягарем.
— Поки що ні, — тихо відповіла Марія, навіть не піднявши голови. — Вакансій мало, всі очікують… кращих часів.
— А у нас їх немає! — різко відповіла Ольга. — Колю, ти чуєш? Вони тут вже тиждень, а Марія навіть не може знайти просту роботу! Мій салон працює в мінус, люди не ходять, у нас збитків більше, ніж прибутку! Я не можу утримувати цілу сім'ю!
— Олю, не треба, — втрутився Микола, його голос став твердішим. — Марія старається, це не її вина. Зараз так по всій країні.
— Так, але чому за це повинна платити я?! — Ольга підвищила голос, її обличчя почало червоніти. — Чому я повинна відмовлятися від власних планів заради людини, яка навіть не є моєю подругою?!
Слова боляче вкололи Марію. Вона встала з-за столу, не в силах більше терпіти. — Я не прошу твоєї допомоги. Я знайду роботу, я не буду у вас сидіти!
— Як? — холодно запитала Ольга. — Тобі потрібні гроші на їжу, одяг. Тобі потрібні гроші, щоб піти звідси, Маріє.
Микола обійняв Ольгу за плечі, намагаючись її заспокоїти. Він обернувся до Марії, його очі виражали повне розуміння. — Маріє, не слухай її. Вона просто хвилюється. Я… я можу тобі допомогти. Є у мене один варіант.
Він простягнув їй телефон, показуючи повідомлення. — Це мій давній друг, його звати Максим. Він теж шукає людей. Нам потрібні архітектори, щоб зробити проєкт нового житлового комплексу. Це буде реальна робота, коли все налагодиться.
Обличчя Марії засвітилося надією. Це була перша надія за весь тиждень. Вона подивилася на Миколу, його доброта була як промінь світлом у темряві.
Розмова нарешті затихла. Микола заплатив по рахунку, і вони втрьох, у напруженій тиші, пішли додому. Аліна, не в силах більше виносити напругу в квартирі, вийшла на вулицю. Вона притискала до себе м’яку іграшку, яку привезла з Мелітополя. Обличчя було блідим, а очі червоними. Вона сиділа на лавці неподалік від будинку, вся згорбившись, маленька постать Аліни на тлі київських будівель говорила більше, ніж будь-які слова. Вона чекала на них, і її самотність пронизала серце Марії, коли вони підійшли ближче.
Далі буде...
#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 7
Тиждень минув, і Київ стискав їх в обіймах, що були одночасно і рятівними, і задушливими. Квартира Ольги перетворилася на крихку фортецю, де кожен день був наповнений невидимою напругою. Микола, відчувши, що атмосфера досягла критичної точки, вирішив розрядити обстановку і запропонував пообідати в кафе. Ольга спочатку вагалася, але потім погодилася, мабуть, щоб показати, що вони «нормальна» сім’я, навіть у таких умовах. Марія теж погодилась, бо втомилася від чотирьох стін, що тиснули на неї.
Кафе було напівпорожнім. Вони сиділи за невеликим столиком, і Марія відчувала, як кожен рух Ольги був наповнений роздратуванням.
Марія намагалася знайти хоч якусь роботу. Вона надсилала десятки резюме, знижуючи свої вимоги з кожним днем. Від архітектора до помічника адміністратора. Кожна відмова, навіть та, що була у формі мовчання, відбивалася в її серці важким каменем.
— Ну що? — запитала Ольга, навіть не дивлячись на Марію. — Ти знайшла щось?
Голос Ольги був таким, що Марія відчула себе винною, наче вона була не гостем, а тягарем.
— Поки що ні, — тихо відповіла Марія, навіть не піднявши голови. — Вакансій мало, всі очікують… кращих часів.
— А у нас їх немає! — різко відповіла Ольга. — Колю, ти чуєш? Вони тут вже тиждень, а Марія навіть не може знайти просту роботу! Мій салон працює в мінус, люди не ходять, у нас збитків більше, ніж прибутку! Я не можу утримувати цілу сім'ю!
— Олю, не треба, — втрутився Микола, його голос став твердішим. — Марія старається, це не її вина. Зараз так по всій країні.
— Так, але чому за це повинна платити я?! — Ольга підвищила голос, її обличчя почало червоніти. — Чому я повинна відмовлятися від власних планів заради людини, яка навіть не є моєю подругою?!
Слова боляче вкололи Марію. Вона встала з-за столу, не в силах більше терпіти. — Я не прошу твоєї допомоги. Я знайду роботу, я не буду у вас сидіти!
— Як? — холодно запитала Ольга. — Тобі потрібні гроші на їжу, одяг. Тобі потрібні гроші, щоб піти звідси, Маріє.
Микола обійняв Ольгу за плечі, намагаючись її заспокоїти. Він обернувся до Марії, його очі виражали повне розуміння. — Маріє, не слухай її. Вона просто хвилюється. Я… я можу тобі допомогти. Є у мене один варіант.
Він простягнув їй телефон, показуючи повідомлення. — Це мій давній друг, його звати Максим. Він теж шукає людей. Нам потрібні архітектори, щоб зробити проєкт нового житлового комплексу. Це буде реальна робота, коли все налагодиться.
Обличчя Марії засвітилося надією. Це була перша надія за весь тиждень. Вона подивилася на Миколу, його доброта була як промінь світлом у темряві.
Розмова нарешті затихла. Микола заплатив по рахунку, і вони втрьох, у напруженій тиші, пішли додому. Аліна, не в силах більше виносити напругу в квартирі, вийшла на вулицю. Вона притискала до себе м’яку іграшку, яку привезла з Мелітополя. Обличчя було блідим, а очі червоними. Вона сиділа на лавці неподалік від будинку, вся згорбившись, маленька постать Аліни на тлі київських будівель говорила більше, ніж будь-які слова. Вона чекала на них, і її самотність пронизала серце Марії, коли вони підійшли ближче.
Далі буде...
71переглядів