#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 6 Різке питання Ольги зависло в повітрі, розсікаючи ранкову тишу, яка до цього була наповнена лише щирою розмовою та ароматом кави. Марія відсмикнула руку від Миколи, її щоки спалахнули. Микола, схоже, анітрохи не збентежився, його обличчя залишалося спокійним і відкритим. — Олю, добрий ранок. Я щойно приїхав, — промовив він, підвівшись, і підійшов до дружини, щоб поцілувати її. — Чому ти так одразу? Ольга уникнула його поцілунку, її погляд був прикутий до Марії. — Нічого, просто здивована, яка у вас тут уже ідилія. Маріє, можеш нам пояснити, чого ти чекаєш? Чому ти тут? Ти ж знаєш, що я ніколи не була в захваті від… Ці слова боляче вкололи. Марія відчула, як її втома перетворюється на роздратування. — Олю, я вже сказала, ми тікаємо від війни. Від того, що відбувається в Мелітополі. — І ти одразу до мене? — Ольга склала руки на грудях, її обличчя не виражало жодного співчуття. — Ти ж пам'ятаєш, як ми розійшлися. Після того, як ти покинула мого брата… — Олю, прошу, — втрутився Микола, його голос став твердішим. — Зараз не час для старих образ. Людині потрібна допомога. Вони тікали від реальної небезпеки. — Небезпеки? У нас тут теж не курорт, Колю! Ольга підвищила голос. — І що мені тепер робити? У мене салон, співробітники, клієнти. Я не можу просто взяти й… — Ти можеш допомогти, — Марія нарешті знайшла сили. — Я шукатиму роботу, будь-яку. Я не збираюся сидіти у тебе на шиї. Просто дай нам трохи часу, щоб оговтатися. Микола підійшов до столу і знову сів навпроти Марії, намагаючись створити візуальний бар’єр між жінками. — Олю, Марія права. Це надзвичайна ситуація. Ми не можемо просто виставити їх на вулицю. Ми повинні допомагати одне одному. Ти ж не хочеш, щоб вони з Аліною залишилися без даху над головою? Ольга окинула його поглядом, повним суміші роздратування та розгубленості. Її красиве обличчя було напруженим. — А ти що, вже все вирішив за мене? Ти навіть не знаєш, які в мене зараз проблеми. Мій бізнес… — Бізнес завжди можна відновити, Олю, — голос Миколи був м'яким, але в ньому відчувалася непохитна рішучість. — Людське життя — ні. Марія, Аліна, ви залишитеся. На стільки, на скільки потрібно. Марія відчула хвилю вдячності до Миколи, яка затопила її. Вона подивилася на Ольгу, сподіваючись побачити хоч іскру розуміння, але обличчя колишньої подруги залишалося непроникним. — Добре, — нарешті видихнула Ольга, її голос був холодним, як лід. — Але за моїми правилами. І недовго. Розмова згасла. Повітря наповнилося незручною тишею. Микола намагався розрядити обстановку, заговорив про своє відрядження, але його слова губилися у напруженій атмосфері. Марія сиділа, дивлячись на свої руки, розуміючи, що хоч їм і дозволили залишитися, але ця домовленість далася дуже високою ціною. Раптом на порозі кухні з'явилася Аліна. Вона стояла в піжамі, її обличчя було блідим, а очі – червоними та припухлими від сліз. Вона, схоже, чула всю розмову. Її маленький, наляканий погляд переходив з Ольги на Марію, а потім на Миколу. У її очах була така глибока образа і біль, що Марія відчула, як її серце рветься на шматки. Далі буде...