#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 4 Київ зустрів їх неспокійним, але рішучим ранком. Повітря гуділо від тривоги. Це був інший страх, ніж у Мелітополі — не дика, хаотична паніка, місто намагалося зрозуміти що відбувається. Марія припаркувала старенький «Жигуль» біля бордюру, заглушила двигун і відчула, як її тіло наповнює дивна порожнеча. Вони приїхали. І що тепер? Вона розбудила Аліну, яка спала майже всю дорогу. Донька розплющила очі, ніби не розуміючи, де вона, і потім подивилася на маму, у її погляді було стільки дорослої втоми, що Марія відчула, як у неї стислося серце. — Ми вже тут, сонечко, — тихо сказала Марія, торкаючись її щоки. Вони вийшли з машини. Адресу Ольги Марія пам’ятала, як власне ім’я, хоча не дзвонила їй уже багато років, до сьогоднішнього дня. Вони піднялися сходами до квартири на п’ятому поверсі. Марія відчула, як її рука, що піднеслася до дзвінка, почала тремтіти. Це була не паніка, а нервова напруга, що збиралася в ній усі ці дні. Двері відчинилися не відразу. На порозі стояла Ольга, вдягнена у звичайний домашній одяг, її обличчя було втомленим, а волосся безладно розкидане по плечах. Її погляд був напруженим, але вона не виглядала здивованою. Вона кинула погляд на Аліну, її обличчя пом’якшало, коли вона побачила, як дівчинка замерзла. — Заходьте, заходьте швидше, — промовила вона. Вони увійшли в тишу квартири. Марія відчула, як її ноги стали ватяними. Вона сіла на стілець, який показала Ольга, і поклала рюкзак на підлогу. Аліна тулилася до неї, і, здавалося, вперше за довгий час змогла відчути себе в безпеці. — Я не знала, чи ми зможемо доїхати, Олю, — Марія нарешті заговорила, її голос тремтів від втоми. — У Мелітополі… це справжній жах. Все руйнується, люди біжать… Ми ледве дісталися сюди… — Я бачила новини, — сухо відповіла Ольга, але її погляд був прикутий до Аліни. — Ти ж знаєш, я не дуже вірила, що ти справді приїдеш… Ця фраза зачепила. Марія відразу відчула, як старі образи знову виходять на поверхню. Вона підняла голову і подивилася Ользі в очі. — Я не приїхала, щоб згадувати минуле. Я приїхала, щоб просити про допомогу. Якщо ти не хочеш… я все зрозумію… Слова зависли в повітрі. Ольга мовчала, і ця тиша була більш болючою за будь-які сварки. Нарешті, вона глибоко зітхнула і відвела погляд. — Залишся, — сказала вона, її голос був тихим, але рішучим. — Ти виглядаєш так, ніби не спала тиждень. Аліна… — вона знову подивилася на дівчинку. — Ви залишаєтеся у мене. Сьогодні. А завтра… завтра щось придумаємо. Марія відчула, як усе напруження, яке тримало її стільки днів, потроху відступає. Її очі наповнилися сльозами. Вона кивнула, не в силах вимовити ані слова. Ольга просто подала їй склянку води. — Роздягайтеся. Я приготую щось поїсти. Це був перший крок на шляху до перемир’я. Несподівано, але цей крок був зроблений. І Марія відчувала, що це — їхня перша маленька перемога у цій великій, невідомій війні. Далі буде...