#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 3 Нарешті, вони були разом. Марія міцно стискала Аліну в обіймах, її серцебиття потроху заспокоювалося, але відчуття нереальності не відступало. Вулиця гула, як потривожений вулик. Люди бігли, хтось плакав, хтось голосно сварився. Здавалося, повітря стало в'язким від страху. — Мамо, куди ми йдемо? — тихенько запитала Аліна, притискаючись до неї. Марія дивилася на розгублене обличчя доньки. В її очах на секунду спалахнула яскрава, майже божевільна рішучість. Вона відчувала, як її паніка перетворюється на чисту, холодну енергію. В неї був лише один план: вивезти Аліну. Але куди? Телефони не відповідали, дороги, за чутками, були перекриті. Організованої евакуації не існувало — лише паніка та хаос. Єдиною надією, єдиною людиною, яку вона знала в Києві, була Ольга — її колишня однокласниця, яка також була сестрою її колишнього чоловіка. Їхні стосунки ніколи не були простими. Навіть до розлучення Марія відчувала холод у її ставленні, а після розриву стосунків між ними, здавалося, утворилася справжня прірва. Зв'язок обірвався, і Марія не знала, чи зможе вона звернутися до неї по допомогу. Але зараз не було часу на гордість чи образи. Потрібно було вижити. Їхній шлях назад, до дому, був справжнім випробуванням. Кожен крок був кроком проти течії: натовп, що біг до автовокзалу та виїздів із міста, здавалося, готовий був поглинути їх. Вони з усіх сил пробивалися крізь потік розгублених облич. Марія чула уривки розмов, які розривали її серце на шматки: «Кажуть, вони вже в Бердянську…» «Техніка рухається на Мелітополь…» Коли вони нарешті дісталися своєї квартири, у вікні вже виднівся той самий сірий, пронизливий лютневий вечір. У під’їзді панувала гробова тиша. Сусіди, хто встиг, вже поїхали. Марія швидко почала збирати найнеобхідніше: документи, трохи їжі, води. Вона кидала речі в старий рюкзак, який колись брав у походи її батько. — Що ти робиш? Ми кудись їдемо? — запитала Аліна, її голос звучав занадто доросло для десятирічної дитини. — Так, сонечко. Ми поїдемо. Нам потрібно бути у безпеці, — промовила Марія, ховаючи власне безсилля. Вона не могла їй сказати правду. Не могла сказати, що вони тікають від війни в нікуди. Вона лише обійняла Аліну, вдихнула запах її волосся і прошепотіла: «Нам потрібно бути разом. Тепер це найголовніше». Вона вирішила їхати до Києва. Коли вони вийшли з під'їзду, Марія не впізнавала своє місто. Вулиці були порожні, а з будинків майже не світилося жодне вікно. Вони дійшли до старенького батьківського «Жигуля», який роками стояв біля будинку. Марія обережно повернула ключ у замку. Вона ніколи не любила цю стару машину, але сьогодні вона була їхньою єдиною надією. Мотор завівся не відразу. Коли двигун нарешті запрацював, Марія відчула, як її душу наповнює нова, незнайома надія. Вони виїжджали з Мелітополя. На виїзді з міста, біля блокпосту, вони бачили перших озброєних людей. Вони були в чужій, незнайомій формі. У серці Марії все завмерло. Вона не знала, що робити, але її рішення було прийняте. Вона подивилася на напівзруйновану вивіску на в’їзді в місто, на якій ще виднілася назва «МЕЛІТОПОЛЬ». Вона виїхала на трасу, навіть не озирнувшись на рідне місто, яке так швидко змінилося. Вона їхала в нікуди, в безвість. Їхала до єдиної людини, яку знала в Києві. До Ольги. Дорога була сповнена жаху. Блокпости, повз яких пролітали лише військові машини і танки. Один раз їм довелося простояти кілька годин вночі перед розбитим мостом, а іншим разом — у них перевіряли документи озброєні військові. І кожен раз Марія затримувала подих, щоб не видати свій страх. Аліна спала, наче в неї забрали здатність реагувати на небезпеку. Її дитяче життя було поділено на «до» і «після». Марія розуміла, що їхня дорога ще не закінчена, але вона вже знала, що їхня історія тільки починається. Далі буде...