#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 1 Ранок 24 лютого мав бути звичайним. Той самий ранковий поспіх, той самий запах кави з турки, що просочив повітря квартири в Мелітополі. Марія, стоячи перед дзеркалом, ретельно підводила очі, намагаючись намалювати ідеально рівні стрілки. Її рука за звичкою рухалася впевнено, але внутрішній дзвіночок тривоги не давав спокою, змушуючи пальці тремтіти. Ця невизначена тривога витала в повітрі вже тижні, але ніхто не хотів її помічати. — Мам, ми запізнюємося! — пролунав з коридору голос Аліни. Її дитячий голос, наповнений нетерпінням, був тим єдиним, що не змінилося. Марія швидко закінчила свій ритуал, поцілувала доньку у її світлу маківку і взяла сумку. Вона міцно стиснула ручку сумки, немов намагалася утримати в ній усе своє звичне життя. На вулиці було сіро і прохолодно. Місто дихало буденністю: жовті маршрутки, що пропливали повз, сонні перехожі, які прямували на роботу. Все виглядало таким звичним, таким крихким у своїй передбачуваності. Марія йшла, і в її голові вже формувався план на день: обідній перекус із колегами, зустріч із замовником, а ввечері — допомогти Аліні з уроками. Аліна весело щебетала про нову роль у шкільній виставі, про сукню, яку вони мали пошити. Марія лише кивала, відчуваючи, як слова доньки про весняне свято стають все менш реальними на тлі її наростаючого занепокоєння. Телефон задзвонив. Це була Світлана, колега. — Маш, це... це жах... — голос Світлани був на межі істерики. — Це правда! Кажуть, обстрілюють аеродроми. Ми сидимо на роботі, директор сказав не йти, ніхто не знає, що робити. У той момент звичний шум міста, який був для Марії саундтреком її життя, раптом став іншим. Здавалося, кожне слово, кожна інтонація голосу Світлани віддавалася в її серці крижаною луною. Вона відчула, як її кров холоне. Марія провела Аліну до шкільних дверей, обійняла її міцніше, ніж будь-коли. — «Будь розумницею, сонечко, я тебе дуже люблю». Вона хотіла сказати щось більше, але слова застрягли в горлі. Аліна лише здивовано подивилася на матір і помахала рукою, не усвідомлюючи важкості моменту. Дорога назад додому здавалася довшою. Марія ішла, немов уві сні, помічаючи, як навколо неї змінюється атмосфера. Люди почали метушитися, їхні обличчя відображали суміш розгубленості і страху. Десь далеко пролунав гул літака, що прорізав тишу. У її вухах стояли слова Світлани: «Це війна». Повернувшись у квартиру, Марія відчула, як на неї тисне тиша. Вона підійшла до вікна і подивилася на звичний пейзаж. В цей момент вона почула перші віддалені, але дуже реальні вибухи. Її уявлення про стабільність, про те, що світ має сенс і порядок, зруйнувалося. Вона зрозуміла, що цей звук – це не просто вибух. Це був початок нового розділу, написаного не нею, а жорстокою реальністю. Далі буде...