Друзі, борг і трохи ненависті

У селі Лісове жив собі Іван, добряк, що вірив у людей більше, ніж у погоду по телевізору. Одного дня до нього прибіг його давній знайомий Петро, блідий як стіна, з виразом «рятуй, бо загину».

— Іване, позич тисячу гривень… До кінця тижня віддам, клянусь честю!
— Та що ти, Пете, я ж знаю тебе, як облупленого. На, тримай, не переживай.
Петро, забравши гроші, вмить повеселішав і зник, наче його вітром здуло. Іван же ходив собі спокійно — адже ж до кінця тижня гроші повернуть.

Тиждень минув. Петро не з’явився. Минув другий — тиша. На третій Іван зустрів його на базарі.
— Петре, ну як там?
— Що «як там»? — здивувався Петро, наче Іван попросив у нього рецепт борщу.
— Ну, гроші…
— Ааа… Та я ж казав, що віддам, коли зможу. Що ти так тиснеш?

З того дня Петро почав уникати Івана, як кіт відро з водою. Якщо бачив його на вулиці — різко переходив на інший бік, роблячи вигляд, що розглядає небо чи дивиться на телефон (якого в нього, між іншим, навіть не було).

Через місяць Іван дізнався від сусідів, що Петро розповідає всім, нібито це Іван йому винен гроші і «ще й нагліє».

Так у Лісовому з’явилася нова приказка: «Хочеш втратити друга? Позич йому гроші. Хочеш нажити ворога? Нагадай про борг».

А Іван з того часу на питання «Чи даєш у борг?» відповідав просто:
— Дам. Але одразу додаю в друзі у «чорний список».