Світ, де речі сміються

У світі, де речі сміються — люди забувають сваритися.
Бо життя надто смішне, щоб бути серйозним.

У цьому світі все було майже як у нашому — небо було синє, люди ходили на роботу, коти спали на теплих батареях.
Але була одна дрібна різниця:
усі предмети мали почуття гумору.

Не просто мали — а ще й кепкували, жартували, сміялись одне з одного і, найчастіше, з людей.
---

Одного ранку Микита прокинувся, потягнувся й сказав:

— Добрий ранок.

— Такий собі, — буркнула подушка. — Ти мені всю ніч вухо м’яв!

Простяг руку до зубної щітки. Та відсахнулась:

— О, знову він! Містер "Я їв часник учора, а чистити буду сьогодні!"

— Ей, не перебільшуй…

— Не перебільшую, — втрутилася паста. — Тут ціла катастрофа. Запах рівня «втікали всі бактерії».

На кухні холодильник заіржавіло хихикнув:

— Ну що, знову відкриєш мене п’ять разів, нічого не візьмеш і закриєш? Може, я теж хочу вибір!

— Я просто перевіряю…

— Що? Чи магічним чином не з’явився торт? — промовила поличка. — Сюрприз: ні.

Чайник ображено булькотів:

— А ти питав, чи я готовий працювати в такий ранній час? Я взагалі-то вчора кипів тричі. Маю право на страйк!

На роботі комп’ютер на весь офіс сказав:

— Ха! Він знову ввів пароль з першої спроби! Запишіть це в історію!

— Та відчепися, — зітхнув Микита.

— А ще ти знову назвав мене "тупою машиною", — додав монітор. — Хоча я принаймні не забуваю, куди кладу ключі.

— Він їх у мікрохвильовку поклав учора, — підказав принтер.

— І чхнув на екран, — додав пилосос. — Я бачив!

У світі, де речі мали почуття гумору, було важко ображатися. Бо як ображатися на шафу, яка каже:

— Ну й що, що я скриплю? Ти теж щоранку крекчиш, коли вставати!

Або на двері, які кожного разу, коли хтось забував ключі, співали: — "Ти знову без мене, ла-ла-лааа…"

Але була в цьому й чарівність.

Люди стали смішнішими.
Посуд — більш терплячим.
Дзеркала — менш жорстокими. Бо вони жартували:

— Ну, сьогодні ти не Джеймс Бонд. Але принаймні — не варена картопля!

Навіть будильники стали співати комічними голосами:
— Підйоооом! Світ ще не готовий, але треба!

Микита спершу дратувався. Потім сміявся. Потім полюбив. Бо сміх — він як вірус.
Заражає всіх — навіть чайники.

І врешті він сказав:

— Дякую вам, речі. Ви — як друзі. Просто з розетками.

І з того дня навіть лампа світити почала трохи тепліше.