Крісло №7

У великій установі, де рішення приймаються швидше, ніж людина встигає усвідомити, що вона взагалі думає, був один особливий кабінет. Там стояв стіл і 12 однакових крісел, пронумерованих від 1 до 12. Усі були шкіряні, з однаковим нахилом спинки — але з одним винятком: крісло №7.

У кріслі №7, як казали старожили, мислиться інакше. Ніхто не знав чому. Просто той, хто сідав туди — починав бачити речі інакше. Бухгалтер, який випадково сів туди на нараді, через 5 хвилин почав міркувати як філософ-екзистенціаліст і запитував, чи взагалі має сенс складати квартальний звіт.
Охоронець, який присів у крісло №7 під час обіду, раптом заявив, що контроль — це ілюзія, і нам слід більше довіряти хаосу.

Начальник відділу, дізнавшись про аномалію, наказав винести крісло. Але саме тоді, коли він у нього сів, щоби “перевірити цю дурню”, він раптово вирішив звільнити себе з посади і поїхати жити до Ісландії розводити коней.

Крісло повернули, але ніхто не мав права на нього сідати. Його огородили червоною стрічкою й підписали: “Не для використання. Небезпека зміни мислення.”

Минуло кілька років. На роботу прийняли нового аналітика — тишком-нишком, без досвіду, але з жагучим бажанням “змінити систему зсередини”. Він, нічого не знаючи, випадково сів у крісло №7.

Через три дні він запропонував перевернути структуру управління догори дриґом: щоб підлеглі голосували, які накази варто виконувати. Через тиждень запропонував замінити всі звіти на поетичні метафори. Через місяць він став гендиректором.

І тоді наказав усім — сісти куди хочуть. Хтось вибрав підвіконня, хтось — підлогу. А крісло №7 виніс на дах, і з того часу ним користувався лише голуб.

І знаєте, що дивно? Всі почали думати інакше. Бо зрозуміли: місце сидіння не просто визначає спосіб мислення — воно є мисленням.