#особистості Кирило Григорович Стеценко (24 травня 1882, с. Квітки, Черкащина – 29 квітня 1922, с. Веприк, Київщина) – один із найяскравіших представників української музичної культури кінця XIX – початку XX століття, композитор, хоровий диригент, педагог, громадський діяч і священик. Його творчість, пронизана любов’ю до української культури та фольклору, стала важливим внеском у розвиток національної композиторської школи. Дитинство і початок творчого шляху Народився Кирило Стеценко в багатодітній родині сільського іконописця Григорія Михайловича та Марії Іванівни, яка прищепила синові любов до музики. У семирічному віці хлопець навчався в церковнопарафіяльній школі, де його талант до співу помітив місцевий дяк. Це стало першим кроком до музичної освіти. У 1892 році Кирило вступив до рисувальної школи Миколи Мурашка в Києві, а згодом – до Софійської духовної бурси, де його музичні здібності розвинулися завдяки участі в хорі. У 13 років він уже диригував учнівським хором, самостійно опанувавши гру на фортепіано та фісгармонії. Знайомство з Миколою Лисенком у 1899 році стало визначальним у житті Стеценка. Лисенко, якого композитор вважав своїм духовним учителем, високо оцінив його талант, сказавши: «Ось хто замінить мене після моєї смерті». Участь у хоровій капелі Лисенка дозволила Кирилові поглибити знання українського фольклору та професійної музики. Творчість: синтез народного і духовного Творчий доробок Кирила Стеценка надзвичайно різноманітний – від хорових творів і кантат до опер, романсів і обробок народних пісень. У його музиці гармонійно поєднуються класичні традиції, національний колорит і новаторські прийоми. Основне місце в творчості композитора займають хорові твори, серед яких п’ять кантат («Єднаймося», «Шевченкові», «У неділеньку святую» та ін.), «Літургія св. Іоана Золотоустого», «Всенощна» та «Панахида» пам’яті Миколи Лисенка. Його духовна музика, сповнена національного духу, вважається вершиною української сакральної творчості. Стеценко також створив музику до театральних вистав, зокрема до п’єс «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка та «Про що тирса шелестіла» Спиридона Черкасенка. Його дитячі опери, як-от «Івасик-Телесик» і «Лисичка, Котик і Півник», вирізняються легкістю й теплотою, що робило їх улюбленими серед молодшої аудиторії. Композитор майстерно обробляв народні пісні, надаючи їм індивідуального звучання, як у творах «Ой у полі дві тополі» чи «Чуєш, брате мій». Громадська діяльність і педагогіка Окрім композиторської роботи, Стеценко присвятив життя музичній освіті. Він викладав співи в гімназіях, створив шкільні співаники, такі як «Луна», і розробляв власні методи викладання, прагнучи зробити музику доступною для всіх. У 1917–1919 роках він очолював музичний відділ Міністерства освіти УНР, а в 1919 році був призначений головноуповноваженим з організації музичних колективів. Під його керівництвом хор виконував твори під час урочистостей з нагоди Акту Злуки. Останні роки Через матеріальну скруту в 1920 році Стеценко переїхав до села Веприк, де прийняв парафію як священик. Навіть у ці складні часи він продовжував творити, обробляючи народні пісні та пишучи нові композиції. На жаль, його життя обірвалося передчасно – 29 квітня 1922 року композитор помер від тифу. Поховали його біля церкви у Веприку, а похорон, за спогадами сучасників, зібрав численних шанувальників його таланту. Спадщина Творчість Кирила Стеценка залишається невід’ємною частиною української культури. Його музика, сповнена гуманізму та національного духу, продовжує надихати нові покоління. У 1982 році до 100-річчя композитора в селі Квітки відкрито Меморіальний музей-садибу, а в Корсунь-Шевченківському історико-культурному заповіднику зберігаються його нотні видання та особисті речі. У 2023 році до 140-річчя від дня народження Стеценка було створено музичний фільм «Кирило Стеценко. Милість миру», що ще раз підкреслив значущість його спадщини.