Історія про Петра Повчайла

У маленькому селі, загубленому серед зелених пагорбів, жив собі чоловік на ім’я Петро Повчайло. Як тільки хтось починав щось робити — сапати город, лагодити паркан чи місити тісто — Петро тут як тут.

— Тримай лопату інакше! — гукав він до сусіда, що копав яму. — Та ти що, так нічого не виросте!

— Не так піч топиш! — сварив він бабу Марусю, що хліб пекла. — Маєш дрова клала хрест-навхрест, а не купкою!

— Тримай цвях під іншим кутом, — повчав він коваля. — Ти ж не влучиш!

Люди спершу слухали, думали — може, справді знає щось. Але згодом почали помічати: сам Петро нічого не робив. Ані городу не мав, ані хату не полагоджував, навіть яйце не міг зварити — один раз пробував, та забув налити води в каструлю.

— А ти спробуй сам, — сказали йому якось односельці. — Покажи, як треба.

Петро засміявся:

— Та навіщо мені? Я ж для вищого призначений — радити! Ви робіть, а я слідкуватиму.

Одного дня село вирішило провести ярмарок: кожен мав щось принести — хто пиріжки, хто дерев’яну іграшку, хто співанку заспівати. Петро ж з'явився з порожніми руками.

— А ти що приніс? — спитали його.

— Я приніс знання! — урочисто відповів він. — Я всім розповім, як правильно треба було це зробити.

Люди перезирнулися, посміхнулися — і більше вже не кликали Петра ні на роботи, ні за порадою. Бо з того часу зрозуміли: краще мати помилку, ніж порожні балачки.

А Петро? Він усе ще повчає. Але тепер — гусей на пасовищі. І ті, здається, слухають уважніше, ніж люди.

Відтоді як Петро залишився без слухачів, він щодня ходив на пасовище, де паслися гуси. Сідав на пеньок і починав своє:

— Галя, не так крила миєш! Ти спершу дзьобом, а потім лапкою — отак правильно!
— Семене, не сиди в багнюці, застудишся!
— А ти, сірий, не тиснись до інших — особистий простір треба мати!

Гуси шипіли, похитували головами і крокували далі. А Петро був радий: хоч хтось слухає.

Одного дня в село завітав мандрівний художник. Він ходив від хати до хати, малюючи портрети людей, тварин, навіть пейзажі. Зайшов і на пасовище. Побачив Петра з гусьми і здивувався:

— А це хто?

— Та то наш філософ, — відповіли селяни. — Колись усім вказував, як жити, а тепер гусей навчає.

Художник зацікавився, сів біля Петра й став малювати. Потім узяв ту картину з назвою "Мудрець серед гусей" і повіз до міста. І сталося дивне: картину купив музей, а про село написали в газеті — мовляв, "місце, де тварин виховують за філософією слова".

Приїхали туристи, почали питати:

— А де той мудрець?

І Петро, гордо виструнчившись, почав проводити екскурсії. Показував гусей, розповідав байки, повчав, як правильно тримати палицю чи класти хліб у торбу.

І хоч сам досі нічого не вмів робити, врешті знайшов своє місце: став живим пам’ятником тому, як важливо не спішити повчати інших, поки сам не спробував.

Минали роки. Туристів ставало менше — мода на "мудреця серед гусей" згасла. Картина припадала пилом у запасниках музею, газети більше не писали, а село знову стало тихим і звичайним.

А гуси… Гуси тепер носять звання "найрозумніших у районі".