Останнє слово

У світі, де кожному при народженні давали 10 000 слів, люди перестали базікати даремно. Весілля були короткі, пісні — інструментальні, а сварки тривали рівно три речення. Всі знали: кожне слово — як крапля води в пустелі. Вичерпав — мовчи назавжди.

Головного героя звали Ден. У 6 років він запитав:
— Чому небо синє?
— Мінус три, — підрахувала мати. — Обережніше, сину.

У 12 він проговорився з другом:
— Я люблю Ліну.
— Мінус три. Але воно того варте, — підморгнув друг.

У 18 він уже мовчав. Повністю. Спочатку це здавалось дивним. Потім — почесним. Ден став легендою. Люди шепотіли:
— Він збереже слова на щось велике. Може, для любові. Може, для революції.

Минули роки. Ден навчався, працював, закохувався. Він писав, кивав, показував жести, але не вимовив ані звуку. Його дівчина, Міла, звикла:
— Я знаю, ти мовчиш не тому, що байдужий. А тому, що ти… мовчун стратегічного масштабу.

Коли Денові було 36, Міла тяжко захворіла. Вона лежала в ліжку, бліда, тихенька. Її очі шукали відповідей. Він сидів поруч. І вперше за 18 років відкрив рота.

— Я тебе люблю. (3 слова)
— Дякую, що була. (3 слова)
— Я запам’ятаю тебе завжди. (4 слова)
— Пробач, що мовчав так довго. (5 слів)
— Я мовчав, щоб ці слова були гучними. (7
слів)
Його голос був хрипкий, але твердий. Міла усміхнулась. І відповіла:

— Воно того варте.

Через рік Дена запросили виступити перед випускниками мовної академії. Йому подали мікрофон. Він узяв його, глянув у зал, наповнений очима, що чекали великої мови.

І сказав:

— Використовуйте слова не для шуму. А для сенсу.

Це були останнє речення.
Лічильник на його руці мигнув: 0/10 000.