Одного разу Правда й Неправда зустрілися на дорозі. Неправда глянула на Правду й посміхнулась хитро:

— А давай змагання! Побіжімо до того великого міста на обрії. Хто перший — той і має рацію.

Правда знизала плечима, але погодилася. Щойно вони стартували, Неправда миттю зірвалася з місця, вигадала коротший шлях, підкупила охоронця мосту й навішала по дорозі табличок із брехливими вказівками. Вона бігла швидко, лишаючи за собою слід плутанини.

А Правда йшла повільно, обирала чесний шлях, допомагала тим, кого збила з пантелику Неправда. Її дорога була важча, довша, але вона не звертала з неї.

Коли Неправда прибігла до міста, її зустріли з оваціями — натовп уже чув її версію. Вона зайняла найвище місце на площі, сміючись:

— Я ж казала, що виграю!

Та за кілька днів місто почало розуміти: речі не сходяться, обіцянки не виконуються, усе плутається. Люди почали шукати відповіді.

І тоді до міста прийшла Правда. Зі слів тих, кому вона допомогла, з її ясності й послідовності почали розуміти, що істина — не в швидкості, а в глибині.

Неправду зняли з постаменту. Правда не раділа її падінню. Вона просто стала на своє місце — не вище, не нижче — а там, де її чекали.

Бо Неправда швидка. Але Правда — витривала. І завжди приходить першою… насправді.