З книги Олена Чернінька "Лемберґ: Мамцю, ну не плач" мені запам'яталося, що Михайло з самого дитинства був відповідальним, особливо тим що не був вередливим, плаксивим, в усьому полагався тільки на себе. Особливо були цікаві історії з кросівками, з першою бійкою у школі, і на змаганні з боротьби, коли підтримка мами допомогло йому перемогти суперника, тренер ще сказав йому "Запам'ятай синку, мама - це сила". А його пояснення, як він зрозумів, що закохався в свою дівчину посправжньому. Так воно і є, коли приходить справжня кохання, то приходить вміння чути співрозмовника, відчувати, бачити та слухати серцем, що потрібно коханим людям, вміти співпереживати, вислуховувати і розуміти потреби другої половинки. Оце і є справжне кохання. Такий молодий, а духовно вже зрілий чоловік. Такі люди дуже рідкісні. А потім вже почалася повномасштабне вторгнення, переживання матері за сина. Потім звістка про його поранення, смерть або полон, новини, які суперечать один одному. Мене дуже сильно вразило, як швидко і підло почали обстрілі росіяни, а потім за годину зайняли місце, де перебували наші позиції. А що ж сказати про почуття матері, яка до сьогодні не впевнена, чи він живий в полоні, чи дійсно загинув.
А ще хочу опублікувати останнє інтерв'ю Михаїла, слова які мені сподобалися і слова його мами, які дуже розчулили, до сліз... Далі я читатиму, але більше не буду далі писати відгук про книгу "Лемберґ: Мамцю, ну не плач", щоби ті хто читатиме її, наперед не знали про те, що буде далі в цій книзі...
P.S.: Боже мій, як я хочу миру та спокою в нашій країні. Ну ніколи я не прийму мир таким, яким хочуть бачити деякі іноземні політики. Луганська, Донецька, Харківська, Сумська, Херсонська, Одеська, Миколаївська область, інші області України разом з Кримом, для мене, як одне тіло, невід'ємні одне від одного, і крапка! Скільки ще триватиме ця війна, ми не знаємо, але Бог свідок, Він все бачить, знає, на чиєму боці правда, і рано чи пізно ми обов'язково Переможемо, повернемо всі наші території, а також повернемо усіх, хто зараз в полоні та сидять в російський в'язниці.
А ще хочу опублікувати останнє інтерв'ю Михаїла, слова які мені сподобалися і слова його мами, які дуже розчулили, до сліз... Далі я читатиму, але більше не буду далі писати відгук про книгу "Лемберґ: Мамцю, ну не плач", щоби ті хто читатиме її, наперед не знали про те, що буде далі в цій книзі...
P.S.: Боже мій, як я хочу миру та спокою в нашій країні. Ну ніколи я не прийму мир таким, яким хочуть бачити деякі іноземні політики. Луганська, Донецька, Харківська, Сумська, Херсонська, Одеська, Миколаївська область, інші області України разом з Кримом, для мене, як одне тіло, невід'ємні одне від одного, і крапка! Скільки ще триватиме ця війна, ми не знаємо, але Бог свідок, Він все бачить, знає, на чиєму боці правда, і рано чи пізно ми обов'язково Переможемо, повернемо всі наші території, а також повернемо усіх, хто зараз в полоні та сидять в російський в'язниці.
З книги Олена Чернінька "Лемберґ: Мамцю, ну не плач" мені запам'яталося, що Михайло з самого дитинства був відповідальним, особливо тим що не був вередливим, плаксивим, в усьому полагався тільки на себе. Особливо були цікаві історії з кросівками, з першою бійкою у школі, і на змаганні з боротьби, коли підтримка мами допомогло йому перемогти суперника, тренер ще сказав йому "Запам'ятай синку, мама - це сила". А його пояснення, як він зрозумів, що закохався в свою дівчину посправжньому. Так воно і є, коли приходить справжня кохання, то приходить вміння чути співрозмовника, відчувати, бачити та слухати серцем, що потрібно коханим людям, вміти співпереживати, вислуховувати і розуміти потреби другої половинки. Оце і є справжне кохання. Такий молодий, а духовно вже зрілий чоловік. Такі люди дуже рідкісні. А потім вже почалася повномасштабне вторгнення, переживання матері за сина. Потім звістка про його поранення, смерть або полон, новини, які суперечать один одному. Мене дуже сильно вразило, як швидко і підло почали обстрілі росіяни, а потім за годину зайняли місце, де перебували наші позиції. А що ж сказати про почуття матері, яка до сьогодні не впевнена, чи він живий в полоні, чи дійсно загинув.
А ще хочу опублікувати останнє інтерв'ю Михаїла, слова які мені сподобалися і слова його мами, які дуже розчулили, до сліз... Далі я читатиму, але більше не буду далі писати відгук про книгу "Лемберґ: Мамцю, ну не плач", щоби ті хто читатиме її, наперед не знали про те, що буде далі в цій книзі...
P.S.: Боже мій, як я хочу миру та спокою в нашій країні. Ну ніколи я не прийму мир таким, яким хочуть бачити деякі іноземні політики. Луганська, Донецька, Харківська, Сумська, Херсонська, Одеська, Миколаївська область, інші області України разом з Кримом, для мене, як одне тіло, невід'ємні одне від одного, і крапка! Скільки ще триватиме ця війна, ми не знаємо, але Бог свідок, Він все бачить, знає, на чиєму боці правда, і рано чи пізно ми обов'язково Переможемо, повернемо всі наші території, а також повернемо усіх, хто зараз в полоні та сидять в російський в'язниці.
254views