У 2022 році ми прокидались від сирен і не вірили, що це відбувається з нами. У 2023 — ми звикли. Появились “повітряні тривоги, які можна ігнорувати”, жарти про генератори і фронтові меми. У 2024 — ми втомились. А в 2025… багато хто вже не помічає. Ми живемо так, ніби війна — це просто одна з умов життя. Як погана погода. Прокинувся — подивився, чи є нові обстріли. Нема? Значить, день нормальний. Є? Ну, тримаємось. І в цьому — трагедія. Бо війна ще триває. Люди ще вмирають. Території ще окуповані. Але частина суспільства — вже “відпустила”. Це не зрада. Це психологічна реакція. Так працює психіка — щоб вижити, вона вимикає біль, коли він нестерпний і довгий. Але проблема в тому, що разом з болем зникає і включеність. А без включеності — не буде перемоги. Нам не обов’язково кожного дня кричати “Слава Україні!” Але ми не маємо права забути, що за нас воюють. Що десь прямо зараз комусь боляче. Комусь страшно. Комусь треба дрон, аптечка, турнікети, підтримка. Тиша в медіа — це не мир. Відсутність новин — це не закінчення. А наша байдужість — це те, на що розраховує ворог. Ми не зобов’язані бути героями. Але ми зобов’язані пам’ятати, заради чого всі вони — ще там. 🇺🇦 ✊🏻 https://pleex.com/users/egorkomarov/publications/viyna-stala-fonom-i-tse