Спочатку була лише Порожнеча. Бог довго споглядав її безмежність і врешті-решт вирішив створити щось нове — щось, що мало б форму, колір, рух. Так з’явилися зорі, галактики, сонця й планети. Але серед них була одна особлива — Земля.

Бог виліпив її із космічного пилу, прикрасив океанами, вкрив лісами, засіяв небеса птахами. Усе було прекрасно, та чогось бракувало. Тоді Бог створив життя: маленькі мікроби, комах, риб, звірів, а наостанок — людей. І от тоді все пішло не за планом.

Люди були розумними. Вони будували міста, складали музику, вигадували слова для любові та ненависті. Але вони також воювали, брехали, нищили те, що їм дарували. Бог спочатку спостерігав із цікавістю, потім — із тривогою, а зрештою — із жахом.

"Це була помилка", — сказав Він собі.

Він вирішив усе знищити. Розтерти Землю в порох, повернути Порожнечу. Але щось Йому завадило. Дитина, що малювала сонце на піску. Жінка, яка співала колискову. Старий чоловік, який дбайливо доглядав своє виноградне поле.

"Занадто пізно", — прошепотів Бог.

Земля вже жила своїм життям. Вона була недосконалою, хаотичною, неспокійною — але справжньою. І Бог зрозумів: навіть Він не має права її знищити.

Тож Він лише відійшов убік і спостерігав. Можливо, вони самі колись усе виправлять.