З розмови на евакпункті :

Кілька тижнів тому, коли були морози до -17, ми вивозили піхотинця.

Сорок років, а виглядає на всі шістдесят. Пересушене лице, тріснуті губи, очі запалі, загрубілі, чорні від крові та землі руки, знесилений та з купою поранень. Казав, що мав бути на позиції до тижня, а пробув майже місяць. Казав що там пекло, їх крили з усього, чим тільки можна, казав це і вимикався в теплій машині від знесилення. Коли приводили його до тями, просив водички постійно. Щоб тримати його в свідомості, ми говорили з ним, він розповідав про доньок і про те, як хоче додому щоб побачити їх.

Йому пощастило. Бо протягом кількох наступних днів дорога якою його вивозили, перейшла під вогневий контроль противника, а МахPro, яким вивозили, згорів.
Це справжнє диво, що його та інших хлопців, які були ще в важчому стані, встигли витягнути. Кожен такий випадок це маленька перемога, навіть якщо загальна ситуація здається безжальною.

А от уявити, що було б, якби запізнилися на ці кілька днів… Це лякає, але й підкреслює, наскільки все на війні - справа секунди.