Весна 2022 року. Над рідним селом Андрія, десь між Полтавщиною та Харківщиною, ще висіли важкі хмари тривоги. Він був пекарем — замішував тісто, чув, як воно дихає під руками, і любив цей спокійний ритуал. Але коли перші ракети впали на міста, коли ворог почав топтати його землю, Андрій зрозумів, що настав час змінити свою долю.

Він пішов добровольцем. У військкоматі йому видали автомат, форму, берці, що натирали ноги, і кілька днів інструктажу. А далі — передова. Там не було місця дрібницям: головне — вижити, прикрити товариша, не дати ворогу просунутися.

Якось їхній взвод закріпився в невеликому лісі біля розбитого села. Вночі Андрій почув рух. Тіні ковзали між деревами — ворог готувався до атаки. Він повільно підняв автомат, видихнув і зробив перший постріл. Почалася сутичка. Гул автоматів, вибухи гранат, крики змішувалися в єдину симфонію бою.

На ранок, коли все стихло, Андрій сидів на землі, обпершись на дерево. Куля зачепила його плече, кров сочилася крізь тканину, але він жив. Друзі витягли його з позиції, перев'язали.

Після шпиталю він повернувся на передову. Навчився чути ворога ще до того, як він з’являвся, навчився довіряти побратимам і бути для них надійною опорою. Кожен день міг стати останнім, але він знав: його місце тут, серед тих, хто бореться за свій дім, за кожен клаптик землі.

Одного дня, коли війна закінчиться, він знову міситиме тісто, слухатиме, як воно дихає, як піднімається під його руками. Але поки що — він був солдатом. І його хлібом була боротьба.