Останнім часом я бачу багато снів. Кінематографічних, сюжетних, довгих як сама ніч і безмежно гарних. Вони різного емоційного забарвлення, хоча, здебільшого, кожний із них немає перепадів, ллється щільним потоком, як із носика маленького чайника під час церемонії. Сьогодні це була зблідніла варіація Аркейну. Схоже я був тим самим доктором, що творив свої кровожердиві винаходи. Та був значно молодшим і винаходів жодних не мав. Пустеля. Я був в ній та вона в мені. Одночасно. Синхронно. Як два організми, що тісно переплелися між собою. Я стріляв в ворогів. Значно сильніших, більших. Зі звичайної гвинтівки вперед, через гаряче наповнене вологістю повітря. Хтось падав, хтось кричав в безмежно одиноке небо. Востаннє. Один таки наздогнав мене. Він дивився на мене, на мою черепуху, обтягнуту шкірою. Я на нього. Він пішов, залишаючи мені безмежну і неперевершену пустелю. Гарний сон. Та навіть він не зрівняється з сюжетом про репера-хіп-хопера, що вигулював в апокаліптичну ніч свого домашнього тиранозавра #сни