Щоосені, коли дерева починають скидати своє золоте вбрання, а ранкові тумани все довше затримуються над землею, у пташиному світі починається велике переселення.
Над селами, полями й річками здіймаються в небо цілі зграї. Журавлі, лелеки, ластівки, шпаки та дикі гуси збираються в дорогу. Вони летять далеко-далеко, туди, де сонце ще гріє, де вода не скута кригою, а дерева не стоять голими й зажуреними.
— Ну що, сусіди, знову в дорогу? — запитав старий горобець, спостерігаючи, як над садом вишикувалися журавлі.
— Аякже! — відповів один із них. — Тут скоро стане холодно. Треба шукати тепліші краї.
— І надовго?
— До весни. А там повернемося. У нас тут гнізда, домівки, знайомі місця.
Горобець поправив пір'ячко, струсив із крил краплі роси й задумливо промовив:
— Дивні ви, перелітні. Щороку кудись мандруєте. Невже не шкода залишати рідні краї?
Журавель на мить замислився.
— Шкода, звичайно. Але така вже наша доля. Ми народжені для далеких доріг. Коли приходить холод, крила самі просяться в небо.
— А я нікуди не збираюся, — гордо відповів горобець. — Мені й тут непогано. Знайду собі затишну шпаринку під дахом, переберуся ближче до людської оселі. Там і переживу зиму.
— А якщо буде дуже холодно?
— То розпушу пір'я, сяду на одну лапку, другу сховаю під себе. Головне — не втрачати оптимізму!
Поруч на гілці сиділа синичка й уважно слухала розмову.
— А я, — озвалася вона, — теж залишаюся. Узимку роботи вистачає. Треба шукати насіння, перевіряти годівнички, заглядати у вікна. Люди іноді такі щедрі, що навіть не здогадуються, скільки нас рятують своїми жменьками зерна.
Тим часом журавлина зграя вже піднялася високо в небо. Попереду летів досвідчений ватажок, а за ним тягнулася довга стрічка птахів. Вони знали: дорога буде непростою, доведеться долати вітри, хмари й великі відстані. Але кожен мав свою мету.
Земля поволі порожніла від пташиного співу. У саду стало тихіше. Лише вітер перегортав сухе листя, наче сторінки великої книги, у якій осінь записувала свої останні новини.
Настала зима.
Сніг укрив поля, ставки скувало кригою, а дерева завмерли в білому мовчанні. Та життя не зупинилося. На подвір'ях метушилися горобці, біля годівничок збиралися синиці, дятел вистукував свою нескінченну мелодію на стовбурі старої сосни.
Іноді горобець згадував своїх перелітних друзів.
— Цікаво, як там наші мандрівники? — запитував він синичку.
— Напевно, гріються на сонечку.
— От щасливці! Ні тобі морозу, ні снігу, ні замерзлих калюж.
— Зате вони не бачать нашої зими, — відповіла синичка. — А вона, хоч і холодна, але теж прекрасна. І потім, хтось же має залишатися вдома, щоб зустріти тих, хто повернеться.
Горобець замовк. Йому сподобалася ця думка.
А навесні сталося те, чого всі чекали.
Спочатку над обрієм пролетіли перші журавлі. Потім повернулися шпаки, лелеки, ластівки. Небо знову наповнилося голосами, а повітря — знайомим пташиним гамором.
Старий горобець сидів на паркані й дивився, як одна за одною повертаються зграї.
— Ну що, мандрівники, — гукнув він, — як там ваші далекі краї?
— Чудово! — відповів журавель, опустившись неподалік. — Але вдома все одно краще.
— А я тут без вас нудьгував, — зізнався горобець. — Хоча, якщо чесно, не дуже. Роботи вистачало.
— Ми бачили багато дивовижних місць, — сказав журавель. — Але ніде немає такого неба, такого вітру й таких знайомих дерев, як тут.
— От бачиш, — задоволено промовив горобець. — А я ж казав, що не варто нікуди літати!
Того дня пташиний світ знову став таким, як раніше: одні шукали місця для гнізд, інші облаштовували старі домівки, треті вже співали весняних пісень.
А старий горобець дивився на все це й думав, що, мабуть, у кожного своя дорога. Хтось шукає тепла за морями, а хтось знаходить його під стріхою старого будинку. Хтось повертається додому через тисячі кілометрів, а хтось ніколи його не залишає.
Бо дім — це не завжди місце, де тепло. Іноді це мі
сце, куди хочеться повернутися. А іноді — те, що ти ніколи не залишав.
Над селами, полями й річками здіймаються в небо цілі зграї. Журавлі, лелеки, ластівки, шпаки та дикі гуси збираються в дорогу. Вони летять далеко-далеко, туди, де сонце ще гріє, де вода не скута кригою, а дерева не стоять голими й зажуреними.
— Ну що, сусіди, знову в дорогу? — запитав старий горобець, спостерігаючи, як над садом вишикувалися журавлі.
— Аякже! — відповів один із них. — Тут скоро стане холодно. Треба шукати тепліші краї.
— І надовго?
— До весни. А там повернемося. У нас тут гнізда, домівки, знайомі місця.
Горобець поправив пір'ячко, струсив із крил краплі роси й задумливо промовив:
— Дивні ви, перелітні. Щороку кудись мандруєте. Невже не шкода залишати рідні краї?
Журавель на мить замислився.
— Шкода, звичайно. Але така вже наша доля. Ми народжені для далеких доріг. Коли приходить холод, крила самі просяться в небо.
— А я нікуди не збираюся, — гордо відповів горобець. — Мені й тут непогано. Знайду собі затишну шпаринку під дахом, переберуся ближче до людської оселі. Там і переживу зиму.
— А якщо буде дуже холодно?
— То розпушу пір'я, сяду на одну лапку, другу сховаю під себе. Головне — не втрачати оптимізму!
Поруч на гілці сиділа синичка й уважно слухала розмову.
— А я, — озвалася вона, — теж залишаюся. Узимку роботи вистачає. Треба шукати насіння, перевіряти годівнички, заглядати у вікна. Люди іноді такі щедрі, що навіть не здогадуються, скільки нас рятують своїми жменьками зерна.
Тим часом журавлина зграя вже піднялася високо в небо. Попереду летів досвідчений ватажок, а за ним тягнулася довга стрічка птахів. Вони знали: дорога буде непростою, доведеться долати вітри, хмари й великі відстані. Але кожен мав свою мету.
Земля поволі порожніла від пташиного співу. У саду стало тихіше. Лише вітер перегортав сухе листя, наче сторінки великої книги, у якій осінь записувала свої останні новини.
Настала зима.
Сніг укрив поля, ставки скувало кригою, а дерева завмерли в білому мовчанні. Та життя не зупинилося. На подвір'ях метушилися горобці, біля годівничок збиралися синиці, дятел вистукував свою нескінченну мелодію на стовбурі старої сосни.
Іноді горобець згадував своїх перелітних друзів.
— Цікаво, як там наші мандрівники? — запитував він синичку.
— Напевно, гріються на сонечку.
— От щасливці! Ні тобі морозу, ні снігу, ні замерзлих калюж.
— Зате вони не бачать нашої зими, — відповіла синичка. — А вона, хоч і холодна, але теж прекрасна. І потім, хтось же має залишатися вдома, щоб зустріти тих, хто повернеться.
Горобець замовк. Йому сподобалася ця думка.
А навесні сталося те, чого всі чекали.
Спочатку над обрієм пролетіли перші журавлі. Потім повернулися шпаки, лелеки, ластівки. Небо знову наповнилося голосами, а повітря — знайомим пташиним гамором.
Старий горобець сидів на паркані й дивився, як одна за одною повертаються зграї.
— Ну що, мандрівники, — гукнув він, — як там ваші далекі краї?
— Чудово! — відповів журавель, опустившись неподалік. — Але вдома все одно краще.
— А я тут без вас нудьгував, — зізнався горобець. — Хоча, якщо чесно, не дуже. Роботи вистачало.
— Ми бачили багато дивовижних місць, — сказав журавель. — Але ніде немає такого неба, такого вітру й таких знайомих дерев, як тут.
— От бачиш, — задоволено промовив горобець. — А я ж казав, що не варто нікуди літати!
Того дня пташиний світ знову став таким, як раніше: одні шукали місця для гнізд, інші облаштовували старі домівки, треті вже співали весняних пісень.
А старий горобець дивився на все це й думав, що, мабуть, у кожного своя дорога. Хтось шукає тепла за морями, а хтось знаходить його під стріхою старого будинку. Хтось повертається додому через тисячі кілометрів, а хтось ніколи його не залишає.
Бо дім — це не завжди місце, де тепло. Іноді це мі
сце, куди хочеться повернутися. А іноді — те, що ти ніколи не залишав.
Щоосені, коли дерева починають скидати своє золоте вбрання, а ранкові тумани все довше затримуються над землею, у пташиному світі починається велике переселення.
Над селами, полями й річками здіймаються в небо цілі зграї. Журавлі, лелеки, ластівки, шпаки та дикі гуси збираються в дорогу. Вони летять далеко-далеко, туди, де сонце ще гріє, де вода не скута кригою, а дерева не стоять голими й зажуреними.
— Ну що, сусіди, знову в дорогу? — запитав старий горобець, спостерігаючи, як над садом вишикувалися журавлі.
— Аякже! — відповів один із них. — Тут скоро стане холодно. Треба шукати тепліші краї.
— І надовго?
— До весни. А там повернемося. У нас тут гнізда, домівки, знайомі місця.
Горобець поправив пір'ячко, струсив із крил краплі роси й задумливо промовив:
— Дивні ви, перелітні. Щороку кудись мандруєте. Невже не шкода залишати рідні краї?
Журавель на мить замислився.
— Шкода, звичайно. Але така вже наша доля. Ми народжені для далеких доріг. Коли приходить холод, крила самі просяться в небо.
— А я нікуди не збираюся, — гордо відповів горобець. — Мені й тут непогано. Знайду собі затишну шпаринку під дахом, переберуся ближче до людської оселі. Там і переживу зиму.
— А якщо буде дуже холодно?
— То розпушу пір'я, сяду на одну лапку, другу сховаю під себе. Головне — не втрачати оптимізму!
Поруч на гілці сиділа синичка й уважно слухала розмову.
— А я, — озвалася вона, — теж залишаюся. Узимку роботи вистачає. Треба шукати насіння, перевіряти годівнички, заглядати у вікна. Люди іноді такі щедрі, що навіть не здогадуються, скільки нас рятують своїми жменьками зерна.
Тим часом журавлина зграя вже піднялася високо в небо. Попереду летів досвідчений ватажок, а за ним тягнулася довга стрічка птахів. Вони знали: дорога буде непростою, доведеться долати вітри, хмари й великі відстані. Але кожен мав свою мету.
Земля поволі порожніла від пташиного співу. У саду стало тихіше. Лише вітер перегортав сухе листя, наче сторінки великої книги, у якій осінь записувала свої останні новини.
Настала зима.
Сніг укрив поля, ставки скувало кригою, а дерева завмерли в білому мовчанні. Та життя не зупинилося. На подвір'ях метушилися горобці, біля годівничок збиралися синиці, дятел вистукував свою нескінченну мелодію на стовбурі старої сосни.
Іноді горобець згадував своїх перелітних друзів.
— Цікаво, як там наші мандрівники? — запитував він синичку.
— Напевно, гріються на сонечку.
— От щасливці! Ні тобі морозу, ні снігу, ні замерзлих калюж.
— Зате вони не бачать нашої зими, — відповіла синичка. — А вона, хоч і холодна, але теж прекрасна. І потім, хтось же має залишатися вдома, щоб зустріти тих, хто повернеться.
Горобець замовк. Йому сподобалася ця думка.
А навесні сталося те, чого всі чекали.
Спочатку над обрієм пролетіли перші журавлі. Потім повернулися шпаки, лелеки, ластівки. Небо знову наповнилося голосами, а повітря — знайомим пташиним гамором.
Старий горобець сидів на паркані й дивився, як одна за одною повертаються зграї.
— Ну що, мандрівники, — гукнув він, — як там ваші далекі краї?
— Чудово! — відповів журавель, опустившись неподалік. — Але вдома все одно краще.
— А я тут без вас нудьгував, — зізнався горобець. — Хоча, якщо чесно, не дуже. Роботи вистачало.
— Ми бачили багато дивовижних місць, — сказав журавель. — Але ніде немає такого неба, такого вітру й таких знайомих дерев, як тут.
— От бачиш, — задоволено промовив горобець. — А я ж казав, що не варто нікуди літати!
Того дня пташиний світ знову став таким, як раніше: одні шукали місця для гнізд, інші облаштовували старі домівки, треті вже співали весняних пісень.
А старий горобець дивився на все це й думав, що, мабуть, у кожного своя дорога. Хтось шукає тепла за морями, а хтось знаходить його під стріхою старого будинку. Хтось повертається додому через тисячі кілометрів, а хтось ніколи його не залишає.
Бо дім — це не завжди місце, де тепло. Іноді це мі
сце, куди хочеться повернутися. А іноді — те, що ти ніколи не залишав.
6views