Я виріс край дороги, біля старого паркану, де земля була тверда, сонце пекло немилосердно, а люди ходили повз, не звертаючи на мене жодної уваги.

Власне, увагу вони звертали. Але переважно тоді, коли чіплялися за мої колючки.

— От зараза! — вигукнув якось чоловік, який вирішив скоротити дорогу через узбіччя. — Де ти тут узявся?!

Виріс я тут, шановний. Не з неба ж упав. Хоча, судячи з вашої поведінки, вам би хотілося, щоб я ще й письмовий дозвіл на це отримав.

Чоловік обтрусив штани, кинув на мене сердитий погляд і пішов далі.

— Бур’ян нещасний! Понасівало вас тут!

Я хотів заперечити, що ніхто мене нікуди не носив, що я самостійно проріс, укорінився й виріс, але промовчав. По-перше, я не вмів говорити людською мовою. По-друге, навіть якби вмів, чоловік однаково не став би мене слухати. Люди взагалі дивовижні створіння: спочатку наступлять тобі на ногу, а потім ще й пояснять, що ти неправильно стояв.

Я був будяком. І цього, виявляється, вистачало, щоб уважати мене винним у всіх неприємностях на дорозі.

Одного дня повз мене проходила жінка з кошиком квітів. У кошику лежали троянди, ромашки й айстри. Жінка зупинилася, подивилася на мене й скривилася.

— Господи, яке страховисько! Ні тобі краси, ні запаху. Самі колючки!

Я навіть трохи образився.

Вибачте, пані, а ви давно на себе в дзеркало дивилися?

Втім, я не став цього говорити. У мене й без того була репутація колючого типу, а ще бракувало уславитися нахабою.

Жінка поправила квіти в кошику й пішла далі.

— От троянда — то квітка! А це таке, що й назви пристойної не має.

Будяк, шановна. Будяк! Назва в мене цілком пристойна. А от ваша манера розмовляти з незнайомцями потребує певного вдосконалення.

Але жінка вже не слухала.

Я часто думав: чому люди так люблять троянди? Що в них особливого? Ростуть у доглянутому саду, п’ють воду за розкладом, отримують добрива, а на зиму їх ще й укривають, наче вони не квіти, а члени королівської родини.

А я ріс сам.

Ніхто мене не поливав, не підв’язував, не обрізав зайвих пагонів. Ніхто не казав: «Який ти сьогодні гарний, мій маленький будячику!»

Та й не треба було. Я якось обходився без компліментів.

Щоправда, іноді хотілося, щоб хтось хоча б поцікавився, як у мене справи.

Але до мене зверталися переважно з претензіями.

— Чого ти розрісся?

— Чого колешся?

— Чого стирчиш посеред дороги?

Останнє запитання мене особливо веселило. Я стояв біля паркану, за метр від дороги, а люди примудрялися зачепити мене, навіть коли поруч було пів поля вільного простору.

Схоже, деяким людям потрібен не шлях без перешкод, а перешкода, на яку можна поскаржитися.

Літо видалося спекотним.

Трава пожовкла, ромашки похилили голови, а троянди за парканом почали в’янути.

Господиня саду бігала з лійкою, рятуючи своїх улюблениць.

— Тримайтеся, мої красунечки! Зараз я вас напою!

Вона поливала троянди, розпушувала землю, обривала сухі листочки. Потім сідала на лавку й милувалася результатом своєї праці.

— От що означає справжня краса!

Я мовчки дивився на цю ідилію.

Ага. Справжня краса. Особливо коли в неї є особистий водопровід.

Мені ж доводилося самотужки добувати воду з глибини. Коріння тягнулося дедалі далі, шукаючи вологу. Листя припадало пилом, стебло втрачало свіжість, але я тримався.

Не тому, що був якимось надзвичайним героєм. Просто ніхто не пояснив мені, що в таких умовах належить здатися.

Якось опівдні біля мого коріння зупинився худий пес. Він важко дихав, висолопивши язика, і довго шукав місце в затінку.

— Ну що, друже, — подумав я, — теж життя не цукор?

Пес ліг біля паркану, притулився до мене боком і заплющив очі.

За кілька хвилин він уже хропів.

Я був зворушений. Нарешті хтось оцінив мене за моїми справжніми перевагами: я не гарний, зате біля мене можна відпочити.

Щоправда, пес час від часу перевертався й зачіпав мене шерстю.

— Гей, обережніше! — хотів я сказати. — Я, звісно, не п’ятизірковий готель, але й не килимок для витирання лап!

Пес лише позіхнув.

Увечері він пішов, навіть не попрощавшись.

Ну що ж. Люди хоча б іноді кажуть «дякую». Від собак я й цього не дочекався.

Минуло ще кілька днів, і на моїй верхівці розпустилася квітка.

Фіолетова, кошлата, оточена колючим вінцем. Не троянда, звісно, але й не гірша за ті квіти, які люди вирощували в горщиках, фотографували й викладали в інтернет із підписами на кшталт «Моя маленька радість».

Я дивився на свою квітку й думав, що вона мені навіть подобається.

— А ти, виявляється, цвісти вмієш! — почув я голос.

Це був горобець. Він сидів на паркані й розглядав мене з таким здивуванням, ніби щойно побачив, як старий трактор виконав балетне па.

А ти, друже, виявляється, говорити вмієш. І що тепер? Видаватимемо одне одному грамоти?

Горобець нахилив голову.

— Не ображайся. Я просто здивувався.

Я не ображався. Принаймні на горобця. Він хоча б не називав мене страховиськом.

Невдовзі на квітку прилетіли бджоли.

— О, будяк розцвів! — ніби сказала одна з них.

— І що? — відповіла інша. — Мед збирати треба, а не пліткувати.

Вони заходилися працювати.

Ось так. Жодних оцінок моєї зовнішності, жодних лекцій про користь і шкоду. Прилетіли, побачили квітку, взялися до справи.

Я раптом зрозумів, що світ значно більший за ту вузеньку дорогу, якою щодня ходили люди. Для одних я був бур’яном, для інших — джерелом поживи, для третього — затінком у спеку.

А для себе самого я був просто будяком.

І цього, виявляється, цілком достатньо.

Одного ранку знову з’явився чоловік із косою.

Побачивши мене, він зупинився.

— О! Та ти ще й зацвів!

А ви, шановний, ще й помічаєте очевидне. Прогрес!

Чоловік підійшов ближче, розглянув квітку й почухав потилицю.

— А я думав, що ти зовсім нікчемний.

Він замахнувся косою, але саме тієї миті над моєю квіткою загуділа бджола.

— Ого! — чоловік відступив. — Бджілки, бач, на нього сідають.

Він почухав потилицю вдруге. Видно, думка в нього працювала повільно, зате впевнено.

— Ну, нехай росте. Може, і справді є від нього якась користь.

І пішов далі.

Я проводжав його поглядом.

Знаєте, що мене найбільше дивувало в людях? Їм постійно потрібно доводити, що ти маєш право існувати. Якщо ти корисний — тебе терплять. Якщо красивий — тобою милуються. Якщо сильний — тебе поважають. А якщо ти просто ростеш, нікого не чіпаєш і намагаєшся вижити, то цього, здається, замало.

Мені хотілося крикнути йому вслід:

— Послухайте! А якби я не зацвів? Якби бджоли не прилетіли? Якби я не давав затінку собакам і не прикрашав узбіччя своєю фіолетовою квіткою? Ви б тоді мали право мене скосити?

Звісно, я нічого не крикнув.

Бо вже зрозумів: не варто витрачати сили на тих, хто готовий визнати твою цінність лише після того, як її підтвердить хтось інший.

Наприкінці літа моя квітка перетворилася на пухнасту голівку. Насіння дозріло, і вітер почав розносити його в різні боки.

Одне зернятко впало за парканом, інше — в канаві, третє понесло на сусідній пустир. Я не знав, де воно проросте і чи проросте взагалі.

Але в цьому й полягала краса життя: воно не питало дозволу в тих, хто вже все вирішив за нього.

Я теж колись був маленьким зернятком. Ніхто не садив мене з любов’ю, не готував для мене родючого ґрунту. Мені просто випало опинитися тут.

І я виріс.

Не трояндою. Не ромашкою. Не тією квіткою, яку господиня саду показувала сусідам із гордістю.

Я виріс будяком.

З колючками, які не подобалися людям. Із квіткою, яка подобалася бджолам. Із корінням, яке навчилося знаходити воду там, де її майже не було.

Чи став я від цього кращим за троянду? Ні. Троянда прекрасна по-своєму.

Але й гіршим я не став.

Просто ми росли в різних умовах і мали різні способи виживання.

І якщо вже зовсім відверто, то троянді ніколи не доводилося слухати, що вона нікому не потрібна, лише тому, що хтось подряпав об неї палець.

Я ж чув це регулярно.

Тому, якби мене запитали, чого я навчився за своє коротке будякове життя, я відповів би так:

Не кожен, хто має колючки, прагне когось поранити. Не кожен, хто росте на пустирі, є непотребом. І не кожен, хто не схожий на тебе, потребує виправлення.

А ще я зрозумів одну важливу річ: не треба намагатися стати трояндою лише для того, щоб тебе перестали вважати бур’яном.

Бо трояндою ти, можливо, і не станеш. Зате можеш усе життя витратити на те, щоб позбутися власних колючок, і зрештою залишитися без жодного захисту.

Тож я й далі ростиму край дороги.

Можливо, хтось знову зачепиться за мене й вилається. Можливо, хтось захоче скосити. А може, колись якась дитина побачить мою фіолетову квітку й запитає в матері:

— Мамо, а що це за гарна рослина?

І мати відповість:

— Це будяк, доню.

А дитина неодмінно перепитає:

— А чому його всі не люблять?

І ось тоді, можливо, доросла людина вперше замислиться над тим, що лю
бов і повага — це не завжди нагорода за красу чи користь.

Іноді вони починаються просто з бажання придивитися.

А я тим часом стоятиму собі біля паркану, грітимусь на сонці й чекатиму нового літа.

Бо я — будяк!