Жовтий рівень

Було, пройшло,...
Кудись пішло,
пошкандибало літо,
Забувши парасольку на межі.
І небо стало жовтим і сердитим,
І вітер щось нашіптує в душі.

Жовтневий день поволі осідає,
На мокрий дах, на стомлені сади.
А сонце крізь тумани позирає,
Немов не знає, де знайти сліди.

Вже ранок пахне димом і дощами,
Вже вечір рано стукає в вікно.
І хмари пропливають табунами,
Немов кіно, якого й не було.

Та що нам до похмурої погоди,
До мокрих лавок, холоду й дощу?
У жовтні теж бувають епізоди,
Заякі літу дякувать мушу́.

Бо жовтий рівень — зовсім не тривога,
Не знак біди, не вирок для тепла.
Це осені неспішна перемога,
Що літо непомітно відвела.

І хай собі шканди́бає за обрій,
Хай листя пише жовті письмена, —
Допоки світ на диво ще хоробрий,
У кожній осені живе нова весна.