Всі прагнуть до раю, але вмирати ніхто не поспішає

Я давно помітив одну дивну людську особливість.
Всі прагнуть у рай, але вмирати ніхто не хоче

Усі хочуть, але...

бажано... трохи пізніше.

Я теж не виняток.

— Ну що, готовий? — іноді питаю себе.

— До чого?

— До раю.

— Готовий.

— А якщо сьогодні?

— Ти що, жартуєш? У мене ще картопля не викопана.

І щоразу знаходиться якась надзвичайно поважна причина залишитися. Комусь треба доробити ремонт. Комусь — виростити дітей. Комусь — дочекатися пенсії. А комусь просто цікаво, чим закінчиться наступний сезон улюбленого серіалу.

Виходить дивна річ.

У рай хочеться всім.

А квиток ніхто не поспішає отримувати.

Ми взагалі дивовижні створіння. Часто бурчимо, що життя важке, люди нестерпні, погода кепська, новини страшні.

А потім варто лише подумати про кінець...

— Ні-ні, я ще трішечки поживу.

І раптом життя вже не таке й погане.

Я іноді уявляю, що стою перед небесною брамою.

— Заходьте.

— Дякую... А можна я ще хвилин на сорок назад?

— Навіщо?

— Я світло на кухні не вимкнув.

Підозрюю, що більшість із нас знайшла б ще сотню причин повернутися.

Бо справа, мабуть, не тільки в раї.

Справа в тому, що ми страшенно звикаємо до життя. До запаху кави. До першого снігу. До друзів. До випадкових розмов. Навіть до власних турбот.

Людина — дивна істота.

Скаржиться на понеділок.

Але дуже хоче дожити до вівторка.

— Чого ти боїшся? — питаю себе.

— Не знаю...

— Смерті?

— Ні. Мабуть, того, що більше не побачу всього цього безладу.

І мені самому смішно від цієї відповіді.

Адже ми щодня називаємо світ божевільним, але все одно не хочемо з нього йти.

Може, саме це і є найкращим компліментом життю.

Ми можемо сперечатися про те, що буде потім. Будувати теорії, читати книги, шукати докази. Але коли справа доходить до практики, усередині прокидається маленька, вперта людина й каже:

— Рай, звісно, чудово...

— Але давай спочатку ще одну весну.

І ще одне літо.

І ще одну осінь.

А там уже... побачимо.

Бо всі прагнуть у рай.

Та ніхто не хоче пропустити сьогоднішній захід сонця.Як на мене, саме в цьому й полягає найкумедніший парадокс людини: вона мріє про вічність, але закохана в кожен новий день свого тимчасового життя.