Як я стала аб’юзеркою (ніт) Якось моя колишня сказала: «Я розлюбила тебе тоді, коли ти мене вдарила». Висока, драматична нота, правда? Як у латинському серіалі, де на цій фразі всі обурено, шумно вдихають, і дивляться на мене, як на чудовисько. Бо як ти, — ТИ!!! — могла. А отак: я знала про її зради. Одну, другу, десяту. В тому числі, в нашому спільному домі. Поки я була на роботі й забезпечувала цим наш спільний побут. Втім я не ставитиму питання, коли вона розлюбила мене. І чи любила узагалі. Мені не цікаво. А момент із «...ти мене вдарила» є очевидно цікавішим. Бо ж як я могла? Я дізналася про її зраду від нашого спільного знайомого. Сказала про це. І розверзся адъ. ...ти розбила вазу з улюбленими квітами й почала криком кричати, яка ти нещасна. Що тебе гвалтували в дитинстві, тому секс з чоловіками це щоб помститися їм всім за це (страшна помста, Гоголь плаче). Що я знала, на що йшла, бо ти одразу казала про себе «погань». І ще багато чого. От тільки крики твої добивали мене сильніше за правду про зраду. У якийсь момент я не витримала, дала тобі ляпаса. І вийшла з дому, грюкнувши вхідними дверима. Я зірвалася. Це не виправдання, це факт: після годин твоїх голосінь і файерволу маніпуляцій моя психіка просто не витримала. В цей момент логічно було б поставити крапку. Я ж поставила крапку з комою. Грюкнула дверима, вийшла з дому. Пройшлася під дощем. Коли повернулася в дім, почалася гроза. І ти, яка раніше взагалі не боялася веремії, раптом стала чіплятись за мене, як за рятівну соломинку. Тоді я вибачила тобі. Вкотре. Скандали, звісно, повторювалися. Я більше не дозволяла собі підіймати на неї руку, але дозволяла собі іти. Чи виганяти її. Але вона завжди примудрялася зробити так, щоб її я шкодувала більше за себе. Відчувала відповідальність за її "помилки". Хоча помилка була одна, та й та моя: я залишалася з нею. Навіть коли вона знайшла для себе нову любов на життя, не відпустила мене. Ми майже не спілкувалися, але жили в одній двокімнатці. "Я не можу знайти житло!". Нарешті, вона їде. Каже "назавжди" і… цілує мене на прощання. Точніше на «вибачення». Коли я сказала, що це лише зробило ще гірше і боляче, отримала відповідь: «Ну, я ж все ще вважаю тебе рідною»... Тож навіть так вона не пішла остаточно. Просторікувала у месенджерах як рятувала мене в своїх снах. Писала щемливі повідомлення про те, як думки — всі про мене. Говорила, що хоче «підтримати». І так утримувала в орбіті свого хаосу. Все ж "логічно": казати, що "розлюбила", але нікуди не відпускати У підсумку мені довелося поставити життя дороги дригом, щоб розірвати цей зв’язок. Аж до переїзду у інше місто. То до чого я про це все? Аб’юзери майже ніколи не виглядають, як антагоністи з дитячих фільмів. Вони часто грають роль жертви. І свідомо доводять вас до моменту, коли ви зриваєтеся. Щоб закинути вам на шию аркан: «Бачиш? Це не я. Це ти! Це все ТИ!». Коли людина каже вам «Я погана, дуже погана. Але приймай мене отакою (бо це любов)», знайте — це мить перед тим, як на вас накинуть петлю. Це пряме попередження: я нічого змінювати не буду. І, як щось трапиться, ти будеш винною у тому, що прийняла мене. Що повірила. І полюбила. Залишатися в таких стосунках — це завжди помилка. В них ваші почуття і людяність стають зашморгом. Тож якщо чуєте «Я поганий/погана» — не сперечайтесь. Повірте. І йдіть. Біжить. Це єдина ваша відповідальність. Перед людиною та перед собою. Адже залишитись означає день у день доводити протилежне, як Сізіф із його каменюкою. Дбайте про себе. За вас це ніхто ніколи не зробить. А витраченого часу — не поверне. Цінуйте себе, щоб ваша присутність в чиємусь житті була не розтратою, а інвестицією. Ви цього варті ✨ #абʼюз@nekonvenciyna