"Та кому ти потрібна, крім мене?": як аб'юз з’їдає тебе зсередини

Знаєте, аб’юз — це не тільки про синці, маніпуляції чи обмеження. Іноді навіть не про повний контроль.
Це про слова.
Про те, як тебе повільно, по краплі, позбавляють віри у себе.

Хто з нас не чув "ласкового": «Ти ж у мене така дурненька». Ніби жарт, а в середині щось болісно тьохкає.
Хто ні разу не був під перехресним вогнем «Чому ти це зробила?» і «Ти овца косорука! Завжди все псуєш!».
Хто не натикався на проговорене в голос або внутрішнє «Та куди ти від мене дінешся? Ніхто тебе не полюбить, крім мене».

В процесі читання помітним є те, наскільки це все отруйно, неадекватно і несправедливо. Але ж у моменті.... В моменті ти Віриш.

Бо як тут не повірити, коли ці слова повторюють щодня?

Навіть піти з поля дії цих слів недостатньо.
Здавалося б, все позаду — я пішла від людини. Але вбита самооцінка лишилась. Залишились думки накштал «Ну, може, вони мали рацію», коли дивишся в дзеркало. Або зустрічаєш класну людину.

Моя перша історія абʼюзивних стосунків залишила найглибші шрами. З-поміж усього іншого, мені тоді часто казали: «Та ти нічого сама не можеш».

Попервах я сперечалася. З усіх сил доводила, що крута. Що я — можу! Але з кожним разом це "можу" звучало тихіше. Адже відсутність підтримки та знецінення стосувалось всього: мох досягнень, зовнішності, почуттів та емоцій.

По виходу з цих стосунків я залишилася сам-на-сам з нулем віри у власні сили. Сумнівами у тому, що я взагалі варта чогось більшого. Та замість того, щоб лікувати ці рани, я пішла далі шукати любов.
Бо так страшно залишатися на самоті.

Знову на ті ж граблі....

Так почалося друге, а потім третє коло: інші люди, нові стосунки, сценарій той самий.

Спочатку — увага, кіно, спільні вечори, де ти відчуваєш себе найважливішою у світі для них. Потім — перші зауваження. Дріб'язкові. Накшталт «Чому ти так вдяглася?». А далі іде «Навіщо ти взагалі це говориш?», «Байдуже», «А що не так?», «Тобі здалося», «Це ти винна!».

І ось ти знову стоїш на тому самому місці, що й раніше. Тебе не обіймають — тебе стискають словами, поки не забракне повітря. Але ж ти видихнеш і залишишся, правда? Бо це вже точно краще, ніж нічого.

Чому ми залишаємося?

Я залишалася, бо боялася. Вони ж казали, що без них я ніхто. І що інші будуть такими ж, якщо не гіршими. І будуть якщо мені пощастить. Бо я ж Така.

І ти думаєш: Може, зі мною щось дійсно не так? Може, я заслужила? І це все — краще, на що я можу розраховувати?

Ти терпиш. Вмовляєш себе. І, поступово, біль стає звичним. Як фонова музика: коли вона однакова і грає постійно, ти просто перестаєш її помічати.

Чи є вихід?

Я не скажу, що вийти — це легко.
Один-єдиний досвід робить це завдання важким. Ще важче, коли до твоїх партнерів над тобою «попрацювали» батьки та оточення.

Втім, це можливо.

Перший крок — перестати виправдовувати аб’юз.
Більше ніяких «Вони просто нервуються», «Характер такий» чи «У них теж життя не було райдужним».

Аб’юз — це не те, чого ти заслуговуєш. А їх минуле не має заповнювати болем та неадекватним ставленням сьогодення.

Другий — згадати, що ти єдина, хто може щось стверджувати про тебе ж.

Знаєте, я роками не могла дивитися на себе без цих голосів у голові: «Ти некрасива», «Ти дурна». Але одного разу я просто подумала: а що, якщо це неправда? А навіть якщо так, то хіба я не можу це все змінити?

Єдині, хто можуть вирішити ваші проблеми — ви самі. Тож дійте! Беріть в руки кермо власного життя, і прокладайте курс до бажаного.

Мені задобилося багато часу, багато чесних, відтак — не завжи приємних розмов із собою і з моєю партнеркою (дякую тобі що ти є). Саме з них я відбудувала себе. Навчилася дивитися на себе як на людину. Ту, хто не має нікому нічого доводити. І слати далеко тих, хто хоче мене зламати.

Тож якщо ти думаєш «Я так не зможу» — знай: ти це зможеш. Просто для цього треба буде підняти дупу і йти. Від кривдників. До себе. До впевненості в собі, керувати якою будеш ти і ніхто інший.

Це буде складно і боляче. Та не так, як зараз.
Тож збирайся силами. Я в тебе вірю.

Як я стала аб’юзеркою (ніт)

Якось моя колишня сказала: «Я розлюбила тебе тоді, коли ти мене вдарила».

Висока, драматична нота, правда? Як у латинському серіалі, де на цій фразі всі обурено, шумно вдихають, і дивляться на мене, як на чудовисько. Бо як ти, — ТИ!!! — могла.

А отак: я знала про її зради. Одну, другу, десяту. В тому числі, в нашому спільному домі. Поки я була на роботі й забезпечувала цим наш спільний побут.

Втім я не ставитиму питання, коли вона розлюбила мене. І чи любила узагалі. Мені не цікаво. А момент із «...ти мене вдарила» є очевидно цікавішим. Бо ж як я могла?

Я дізналася про її зраду від нашого спільного знайомого. Сказала про це. І розверзся адъ.

...ти розбила вазу з улюбленими квітами й почала криком кричати, яка ти нещасна. Що тебе гвалтували в дитинстві, тому секс з чоловіками це щоб помститися їм всім за це (страшна помста, Гоголь плаче). Що я знала, на що йшла, бо ти одразу казала про себе «погань». І ще багато чого. От тільки крики твої добивали мене сильніше за правду про зраду.

У якийсь момент я не витримала, дала тобі ляпаса. І вийшла з дому, грюкнувши вхідними дверима. Я зірвалася. Це не виправдання, це факт: після годин твоїх голосінь і файерволу маніпуляцій моя психіка просто не витримала.

В цей момент логічно було б поставити крапку.
Я ж поставила крапку з комою.

Грюкнула дверима, вийшла з дому. Пройшлася під дощем. Коли повернулася в дім, почалася гроза. І ти, яка раніше взагалі не боялася веремії, раптом стала чіплятись за мене, як за рятівну соломинку. Тоді я вибачила тобі. Вкотре.

Скандали, звісно, повторювалися. Я більше не дозволяла собі підіймати на неї руку, але дозволяла собі іти. Чи виганяти її. Але вона завжди примудрялася зробити так, щоб її я шкодувала більше за себе. Відчувала відповідальність за її "помилки". Хоча помилка була одна, та й та моя: я залишалася з нею.

Навіть коли вона знайшла для себе нову любов на життя, не відпустила мене. Ми майже не спілкувалися, але жили в одній двокімнатці. "Я не можу знайти житло!". Нарешті, вона їде. Каже "назавжди" і… цілує мене на прощання. Точніше на «вибачення». Коли я сказала, що це лише зробило ще гірше і боляче, отримала відповідь: «Ну, я ж все ще вважаю тебе рідною»...

Тож навіть так вона не пішла остаточно. Просторікувала у месенджерах як рятувала мене в своїх снах. Писала щемливі повідомлення про те, як думки — всі про мене. Говорила, що хоче «підтримати». І так утримувала в орбіті свого хаосу.

Все ж "логічно": казати, що "розлюбила", але нікуди не відпускати

У підсумку мені довелося поставити життя дороги дригом, щоб розірвати цей зв’язок. Аж до переїзду у інше місто.

То до чого я про це все?

Аб’юзери майже ніколи не виглядають, як антагоністи з дитячих фільмів. Вони часто грають роль жертви. І свідомо доводять вас до моменту, коли ви зриваєтеся. Щоб закинути вам на шию аркан: «Бачиш? Це не я. Це ти! Це все ТИ!».

Коли людина каже вам «Я погана, дуже погана. Але приймай мене отакою (бо це любов)», знайте — це мить перед тим, як на вас накинуть петлю. Це пряме попередження: я нічого змінювати не буду. І, як щось трапиться, ти будеш винною у тому, що прийняла мене. Що повірила. І полюбила.

Залишатися в таких стосунках — це завжди помилка. В них ваші почуття і людяність стають зашморгом.

Тож якщо чуєте «Я поганий/погана» — не сперечайтесь. Повірте. І йдіть. Біжить. Це єдина ваша відповідальність. Перед людиною та перед собою. Адже залишитись означає день у день доводити протилежне, як Сізіф із його каменюкою.

Дбайте про себе. За вас це ніхто ніколи не зробить.
А витраченого часу — не поверне. Цінуйте себе, щоб ваша присутність в чиємусь житті була не розтратою, а інвестицією. Ви цього варті ✨

#абʼюз@nekonvenciyna