Вже прочитала чергову книгу "Ми навіть після смерті проростем! 2".
В цій книзі є все, вірші про загиблих воїнів, які написала пані Віолета Кравченко та розповіді про них, від матерів, сестер, доньок, дружин. Також Також були розповіді і про зниклих безвісті. Читаючи про це, я розумію тільки одне, що війна вже триває надто довго і кінця краю цієї війни немає. Скільки це триватиме, ми не знаємо. Усі ми хочемо закінчення війни, але віддавати частину країні, означає зрадити тих людей, що навіть в окупації бореться і в пам'ять тих, хто пішов захищати Україну, визволяти її і загинули за неї. Ми не маємо право зрадити їх, бо наша боротьба за нашу свободу та майбутнє наших дітей і правнуків обійшлася надто дорогою ціною.

Ще була така серія розповідей про тих, хто жив в Донецьку, Луганську, в Маріуполі. Багато з них були змушен виїхати звідси і тепер живуть в різних куточках країні. Найбільше мені сподобалася остання розповідь донеччанина, який зараз живе в Києві. З його постережень стає зрозуміло, чому так сталося. Зрозуміло, що все почалося не з приходу януковича до влади, а з 2008 року, коли на Донбасі почали продавати футболки російських футбольних команд, продавали російських книжок, крутили російські фільми, серіали про бандитів, про їхній героїзм, як це класно бути крутим, а ще ці фільми про піятиків, мати на роботі, взагалом, через фільмів серіалів і музику та й корупція у влади і в поліції, зрозуміло що росіязаздалегід добре підготувала молодь і частину населення до прийняття того щоб вони не вчинили спротив, коли росіяни будуть окуповувати Україну. Це ще раз переконує мене в тому, що я правильно зробила, що позбулася всього того, що зв'язано з росією і я ніколи не зможу зрозуміти, чому дехто і надалі слухає і дивиться російські пісні, фільми і серіали. Боже, як це чудово жити без всього того і дивиться на світ іншими очима. До речі фільми і серіали про російський бандитизм в мене і на думку не впадало дивитися, я все це терпіти не могла.