НІЧНИЙ ВЕКТОР

Йду я услід дев'ятнадцятому інтервалу доби, несучи пошматований чек.
Бесіда згасла; сріблястий жетон залишився між пальцями.
Поруч зелена аптека показується навскіс, мокрий проспект розсипається вщент.
Рухаюсь повз світлофор, відраховуючи вирішальний дозволений цикл запалення.
Запах бензиновий змішується прохолодним повітрям.
Довгі вокзальні вагони стоять паралельними смугами вздовж невиразних перонів.
Я зупиняюсь і рву паперову частину, і клаптик миттєво підхоплює вітер.
Поміж фасадами звужуються всі маршрути нейронні.
Власне ім'я вже здається тут зайвим аспектом нічного потоку.
Я повертаю праворуч, минаю склепіння, прямую туди, де ріка.
Схили бетонні формують трикутник, вершина спрямована точно в дорогу.
А запотіле знаряддя слугує поверхнею для реконструкції дна.
　　　 Н
　　　　　I
　　　　　　 Ч
　　　　　　　　І
　　　　　　　　　Я
Хутко спускаюся сходами нижче та слухаю рівність холодного дихання.
Ключ у кишені не знаю, для чого призначений.
Думка приходить за висновком: моє повернення вплине на психіку.
Лізу нагору, лишаю знак під дерев'яною лавкою начебто
І віддаляюсь без огляду.
Ранок далеко; фінальна адреса – туди, де розпалено вогнище.

Мирослав Манюк
28.09.2026