ШИПИ


Над розламаним склом я витягую руки,
Щоби змити водою задавлену лютість,
Бо дрімота приносить невигідні букви.


І шипи металеві ростуть абсолютно,
Коли ми опинились в єдиній знемозі,
Де сни наші просвітлені видно повсюди.


Залишаю свій біль всюдисущому мозку,
Хоча кожен дарунок відлунює зламом,
А зіниці німіють, відчувши загрозу.


Ми тепер стали вже дивовижним парканом,
Що утримує міцно обіймами втому,
Покриваючи тіло мальованим шрамом.


Я шукаю відказ у книжках анатомій,
Переходячи крізь нескінченні розлуки,
Щоби більше ніяк не належати злому.


Вже спадають на землю зів'ялі пелюстки,
А поранені груди стискаються глухо,
І згасають вогні та стихають всі звуки.


Відчуваю твій подих так близько від вуха,
Так ми прагнемо світла у власному храмі,
Залишаючи стогони в кожному русі.


Закатовані в тілі своїми шипами.


Мирослав Манюк
15.06.2026