ПЕРЕЛОМ


Я шукаю свій шлях у суцільнім тумані,
Де блукають приречено зморені люди,
Що лишають відбитки не зовсім гуманні.


І стискає від болю знесилені груди,
Коли кроки приносять лише ностальгію,
А у келих з вином вже налита отрута.


Я дивлюся на цю нескінченну подію
І не хочу іти через силу надалі,
Бо у серці плекаю священну надію.


Розірву ці кайдани залізної сталі,
Що тримали так довго в полоні тривоги
І залишу позаду минулі печалі.


Хай судитимуть в небі за вибори боги,
Я звертаю убік із чужого маршруту,
Щоби лиш обійти ці гріховні облоги.


Не відчую за зроблені дії покуту,
Бо людина спроможна змінити діяльність,
Щоб розбити оцю безнадію розкуту.


У душі моїй знову прокинулась жвавість.
Де колоситься м'яко надія на полі
Я знаходжу нарешті омріяну радість.


І зникає у серці прихована кволість.


Мирослав Манюк
10.06.2026