БІЛІ ОБЛИЧЧЯ

У залі мовчання густішало коло
І крок віддавався під шкірою глухо,
Немовби минуле стояло довкола.

Хтось ніс за плечима невидиму муку,
Ховав у долонях поламані жести,
А пам'ять тримала за шию під вухом.

В обличчях без назви зникали контексти,
Лиш тінь залишалась у чорному русі,
Де кожен боровся з мовчанням без честі.

Там хтось присягав не вертатись в спокусу,
Та власне відлуння вело за собою
І подих ставав незнайомим у дусі.

Хотілось втекти від нестерпного болю,
Зірвати чужі, непотрібні подоби,
Назвати себе не чужою виною.

Та страх розкладав все важке і недобре
І кожен мовчав, ніби винен з пологів,
Неначе життя проклинало з утроби.

А потім прийшло незворотне від Бога:
Не маска тримає людину при тілі,
А вибір, що витримав плин хронологій.

І впали чужі небеса під прицілом.

Мирослав Манюк
09.05.2026