Те, що починалося як добровільна жертва, поступово перетворюється на внутрішній конфлікт

Я теж колись вірив у просту формулу: держава — це щось велике і важливе, а я — маленький, але можу віддати себе, щоб вона стояла міцно. Це звучало правильно. Майже як обов’язок, який не потребує пояснень.
Коли я підписувався під цим вибором, я не думав про державу як про щось холодне. Для мене це були вулиці, де я виріс, голоси людей, яких знаю, запах дому після дощу. Я думав: якщо я не піду — це все може зникнути.
І перший час це тримало. Думка, що ти — частина чогось більшого, дає сили. Вона навіть заглушає страх.

Але з часом “держава” почала змінювати форму.

В окопі вона вже не виглядала як прапор чи гімн. Вона ставала наказами, які не завжди мали сенс. Вона була паперами, через які хтось отримував усе, а хтось — нічого. Вона була обличчями людей далеко звідси, які говорили правильні слова, але не відчували того, що відбувається тут.
І тоді вперше з’явилася думка: “Я віддав себе… але кому саме?”

Це небезпечне питання.

Бо якщо не знайти на нього чесної відповіді, починаєш злитися. Не одразу — повільно, тихо. Коли бачиш несправедливість. Коли розумієш, що твою жертву можуть використати не так, як ти уявляв. Коли відчуваєш, що для когось це просто цифри.
І тоді виникає спокуса сказати: “Я зробив це для них — і вони цього не варті”.
Оце і є той момент, коли самопожертва перетворюється на ненависть.

Згадується один момент.

Обстріл почався раптово. Я ще тоді молився. Автоматично, майже не думаючи: “Отче наш…”
Я повторював швидше, — ніби від цього щось зміниться.

Не змінилося.

В якийсь момент я зрозумів, що не чую себе. Що молитва не тримає, не заспокоює. Вона просто є — як звук серед інших звуків. І тоді стало ще страшніше. Бо якщо це не допомагає — то що тоді взагалі може?
І раптом, сам не знаю звідки, в голові з’явилася проста фраза: “Україна всередині мене”.
Я не вимовив її вголос одразу. Ніби перевіряв. Потім ще раз подумав: “Україна всередині мене”.
І раптом стало тихіше. Не зовні — там усе так само гриміло. А всередині. Наче я перестав чекати, що щось прийде ззовні й врятує. Наче опора перемістилась кудись глибше.
Я почав повторювати це, як до того молитву. Повільніше. Впертіше. “Україна всередині мене”. “Україна всередині мене”.
І кожного разу це звучало не як прохання, а як твердження. Як щось, що вже є і не залежить від того, що зараз відбувається навколо.
Тоді це спрацювало.
Я витримав той обстріл, тримаючись за цю фразу, як за щось єдине стабільне в усьому хаосі.
Але це було давно.
Зараз я іноді згадую той момент — і дивуюсь, наскільки щиро я тоді в це вірив. Наскільки просто все було: є страх — є слова, які його перемагають.
Тепер усе складніше.
Ті слова залишились десь там, у тому окопі, разом із тим мною, який ще шукав опору в простих відповідях. Я більше не повторюю їх. Не тому що вони були неправдиві — а тому що я вже не той, хто може так само в них вірити.
Зараз я мовчу.
І, можливо, це чесніше.

Я зробив помилку ще на початку. Я змішав державу з людьми, яких люблю, і з тими, хто приймає рішення. Зліпив усе в одне — і вирішив, що жертвую “за всіх”.

Але “всі” — це ніхто конкретно.

Держава — це не одна людина і не одна правда. У ній є різне. І хороше, і погане. І якщо ти віддаєш себе їй як чомусь єдиному й ідеальному — рано чи пізно реальність розіб’є це уявлення.

І тоді болить.

Тому я змінив для себе формулу.

Це не така красива історія. В ній менше пафосу.
Але в ній немає ненависті.
Бо коли ти чітко знаєш, за що саме стоїш — ти не віддаєш себе в абстракцію, яка потім може зрадити твої очікування.

Ти просто робиш свій вибір.

І несеш його — без рахунків, які потім хочеться виставити.