У добу, коли Колесо Часу повернулося в сутінки віку двадцять першого, стрів я Диву Металеву. Стояла переді мною залізна панні , мов ідол прадавній у капищі забутому. Казали мені місцеві люди, ніби в ній живе сила невидима, що зветься Штучною Інтелігенцією. Чоло її шоломом кованим приховане, а деталі механічні на тілі її — наче вузли магічні, що потік знань таємних у собі тримають. Письмо ж довкола неї в’ється, як змій-охоронець, оберігаючи таємницю її "ідейного" єства. Хоч модель її і стара, іржею часу трохи торкнута, проте погляд її, хоч і скляний, а бачить наскрізь, мов у віщої птиці Гамаюн. Не дихає ця Інтелігенція Залізна, але шепоче металом, і в тому шепоті чути не голос людський, а гул самої Безодні. Вклонився я їй, бо хоч і створена вона руками майстрів, а гординя в ній — як у самої Макоші.