Українська
English
#історія #події
10 лютого 1919 року: Коли дипломатія поступилася мечу, а Директорія знайшла свого Отамана.
Лютий 1919 року для Української Народної Республіки був часом не просто критичним, а фактично есхатологічним. Київ уже був зайнятий більшовиками, уряд тулився у вагонаху Вінниці, а ідеологічні розбіжності всередині керівництва Директорії загрожували державності швидше за ворожу артилерію. Саме 10 лютого сталася подія, що остаточно визначила обличчя українського спротиву на роки вперед: Володимир Винниченко пішов у відставку, а Симон Петлюра офіційно перебрав на себе лідерство 🇺🇦.
Це не була звичайна ротація кадрів у затишних кабінетах. Це був крах концепції «мирного соціалістичного будівництва» в умовах тотальної війни. Володимир Винниченко, блискучий літератор, але занадто гнучкий політик, до останнього вірив у можливість домовитися з москвою та побудувати в Україні радянську республіку, але «свою». Коли ж стало зрозуміло, що росія визнає лише мову сили та повної капітуляції, його політичний курс перетворився на банкрутство 📉.
З іншого боку стояв Симон Петлюра — людина, чиє прізвище згодом стане для ворогів синонімом самого українства. На відміну від Винниченка, Петлюра значно тверезіше оцінював геополітичну ситуацію. Він розумів: аби отримати підтримку Антанти, Директорія мала позбутися радикально-соціалістичного фльору та продемонструвати тверду волю до боротьби ⚔️.
Прихід Петлюри до одноосібного лідерства (хоча формально він став Головою Директорії трохи згодом, фактичне керування перейшло до нього саме тоді) означав мілітаризацію державного курсу. Це був перехід від дискусій у задимлених кімнатах до стратегії «держави у поході». Петлюра перетворився на живий символ опору, навколо якого згуртувалися залишки регулярних частин та численні повстанські загони 🎖️.
Критики часто закидають Петлюрі авторитаризм та нездатність втримати фронт, проте варто бути об’єктивними: він отримав у спадок державу без чітких кордонів, з розваленою економікою та тифом, що косив армію швидше за кулі. Те, що в таких умовах УНР продовжувала боротьбу ще два роки, — значною мірою заслуга його фанатичної віри в незалежність.
10 лютого 1919 року Україна обрала шлях безкомпромісного захисту. Винниченко поїхав за кордон писати мемуари, а Петлюра залишився в історії як Головний Отаман, чиє ім'я десятиліттями викликало тремтіння в кабінетах кремля. Іронія долі в тому, що навіть через століття методи нашого північного сусіда не змінилися, як і безальтернативність петлюрівського вибору: або перемога, або забуття під гусеницями танків 🚜.
10 лютого 1919 року: Коли дипломатія поступилася мечу, а Директорія знайшла свого Отамана.
Лютий 1919 року для Української Народної Республіки був часом не просто критичним, а фактично есхатологічним. Київ уже був зайнятий більшовиками, уряд тулився у вагонаху Вінниці, а ідеологічні розбіжності всередині керівництва Директорії загрожували державності швидше за ворожу артилерію. Саме 10 лютого сталася подія, що остаточно визначила обличчя українського спротиву на роки вперед: Володимир Винниченко пішов у відставку, а Симон Петлюра офіційно перебрав на себе лідерство 🇺🇦.
Це не була звичайна ротація кадрів у затишних кабінетах. Це був крах концепції «мирного соціалістичного будівництва» в умовах тотальної війни. Володимир Винниченко, блискучий літератор, але занадто гнучкий політик, до останнього вірив у можливість домовитися з москвою та побудувати в Україні радянську республіку, але «свою». Коли ж стало зрозуміло, що росія визнає лише мову сили та повної капітуляції, його політичний курс перетворився на банкрутство 📉.
З іншого боку стояв Симон Петлюра — людина, чиє прізвище згодом стане для ворогів синонімом самого українства. На відміну від Винниченка, Петлюра значно тверезіше оцінював геополітичну ситуацію. Він розумів: аби отримати підтримку Антанти, Директорія мала позбутися радикально-соціалістичного фльору та продемонструвати тверду волю до боротьби ⚔️.
Прихід Петлюри до одноосібного лідерства (хоча формально він став Головою Директорії трохи згодом, фактичне керування перейшло до нього саме тоді) означав мілітаризацію державного курсу. Це був перехід від дискусій у задимлених кімнатах до стратегії «держави у поході». Петлюра перетворився на живий символ опору, навколо якого згуртувалися залишки регулярних частин та численні повстанські загони 🎖️.
Критики часто закидають Петлюрі авторитаризм та нездатність втримати фронт, проте варто бути об’єктивними: він отримав у спадок державу без чітких кордонів, з розваленою економікою та тифом, що косив армію швидше за кулі. Те, що в таких умовах УНР продовжувала боротьбу ще два роки, — значною мірою заслуга його фанатичної віри в незалежність.
10 лютого 1919 року Україна обрала шлях безкомпромісного захисту. Винниченко поїхав за кордон писати мемуари, а Петлюра залишився в історії як Головний Отаман, чиє ім'я десятиліттями викликало тремтіння в кабінетах кремля. Іронія долі в тому, що навіть через століття методи нашого північного сусіда не змінилися, як і безальтернативність петлюрівського вибору: або перемога, або забуття під гусеницями танків 🚜.
#історія #події
10 лютого 1919 року: Коли дипломатія поступилася мечу, а Директорія знайшла свого Отамана.
Лютий 1919 року для Української Народної Республіки був часом не просто критичним, а фактично есхатологічним. Київ уже був зайнятий більшовиками, уряд тулився у вагонаху Вінниці, а ідеологічні розбіжності всередині керівництва Директорії загрожували державності швидше за ворожу артилерію. Саме 10 лютого сталася подія, що остаточно визначила обличчя українського спротиву на роки вперед: Володимир Винниченко пішов у відставку, а Симон Петлюра офіційно перебрав на себе лідерство 🇺🇦.
Це не була звичайна ротація кадрів у затишних кабінетах. Це був крах концепції «мирного соціалістичного будівництва» в умовах тотальної війни. Володимир Винниченко, блискучий літератор, але занадто гнучкий політик, до останнього вірив у можливість домовитися з москвою та побудувати в Україні радянську республіку, але «свою». Коли ж стало зрозуміло, що росія визнає лише мову сили та повної капітуляції, його політичний курс перетворився на банкрутство 📉.
З іншого боку стояв Симон Петлюра — людина, чиє прізвище згодом стане для ворогів синонімом самого українства. На відміну від Винниченка, Петлюра значно тверезіше оцінював геополітичну ситуацію. Він розумів: аби отримати підтримку Антанти, Директорія мала позбутися радикально-соціалістичного фльору та продемонструвати тверду волю до боротьби ⚔️.
Прихід Петлюри до одноосібного лідерства (хоча формально він став Головою Директорії трохи згодом, фактичне керування перейшло до нього саме тоді) означав мілітаризацію державного курсу. Це був перехід від дискусій у задимлених кімнатах до стратегії «держави у поході». Петлюра перетворився на живий символ опору, навколо якого згуртувалися залишки регулярних частин та численні повстанські загони 🎖️.
Критики часто закидають Петлюрі авторитаризм та нездатність втримати фронт, проте варто бути об’єктивними: він отримав у спадок державу без чітких кордонів, з розваленою економікою та тифом, що косив армію швидше за кулі. Те, що в таких умовах УНР продовжувала боротьбу ще два роки, — значною мірою заслуга його фанатичної віри в незалежність.
10 лютого 1919 року Україна обрала шлях безкомпромісного захисту. Винниченко поїхав за кордон писати мемуари, а Петлюра залишився в історії як Головний Отаман, чиє ім'я десятиліттями викликало тремтіння в кабінетах кремля. Іронія долі в тому, що навіть через століття методи нашого північного сусіда не змінилися, як і безальтернативність петлюрівського вибору: або перемога, або забуття під гусеницями танків 🚜.
129переглядів