Дзвінок на нулі

Я стояв на «нулі» за кулеметом так, ніби весь світ звузився до цієї металевої коробки з набоями, до стрічки лісосмуги і до тиші, яка завжди бреше. Тиша тут — як кіт: якщо притих, значить щось задумав.
Руки на холодному металі, палець знає спуск краще, ніж власний паспорт. У голові — не думки, а короткі команди: дивись, слухай, дихай. Наступ може бути за хвилину, за годину або взагалі не сьогодні, але напруження таке, ніби він уже виходить із туману, поправляючи шолом.
І тут — дзінь.
Я спершу подумав, що це здалося. Тут багато чого здається: кроки, шурхіт, життя до війни. Але ні — в кишені завібрував мобільний. Той самий, обмотаний ізолентою, який пережив більше обстрілів, ніж деякі бліндажі.
— Алло… — кажу я, не зводячи очей із прицілу.
— Добрий день, — чемно, тепло, по-мирному каже жіночий голос. — Це обленерго. Скажіть, будь ласка, показники лічильника за світло.
Я мовчу секунду. Десь поруч глухо бухкає. Десь дуже далеко — мирний офіс, чай з лимоном,...
— Я ... — кажу, — на війні. Зараз. В окопі. За кулеметом.
Пауза. Така сама щира, як і моя.
— Ой… — каже голос. — Вибачте, будь ласка. Дуже вибачте. Тоді… дайте, будь ласка, номер телефону вашої дружини. З дому.
Я диктую номер. Автоматично. Так само, як автоматично перевіряю сектор. Жінка дякує, ще раз вибачається і кладе слухавку. Ніби ми просто помилилися поверхом.
Телефон замовкає. А світ — ні.
Я стою далі, тримаючи кулемет, і думаю: десь зараз моя дружина підійде до лічильника, подивиться на цифри, зітхне і скаже: «Знову намотало». А я тут — рахую не кіловати, а секунди між можливим і неминучим.
Згадую кухню. Стару лампочку, яка блимала, і я все збирався її поміняти. Згадую, як сварився через рахунки, як бурчав на ті самі дзвінки з незнайомих номерів. Тоді вони здавалися головною проблемою життя.
Світ дивний. В одному його кутку питають показники світла, в іншому — перевіряють, чи є ще світло в очах. І все це одночасно, без черги, без оголошень.
Я знову міцніше беруся за кулемет. Тиша знову насторожено дихає. Якщо що — я готовий.
А якщо знову подзвонять…
Ну що ж. Скажу, що світло є.
Поки що.