НЕ ЗАЛИШУ

Як зали́шити маю я хату?
Як зали́шить подвір’я й садок?
Я не можу зали́шить це кату,
Вже розбитий, та рідний куток.

Як зали́шити можу дружину,
Що давно нерухомо лежить?
Сво́ю першу любов і єдину,
Вік з якою зумів я прожи́ть.

Все життя ми жили́ душа в душу,
Ми ділили і радість, й біду,
Із коханою бути я мушу,
Із куточка свого́ не піду́.

Цю хатину самі́ будували,
Це гніздечко звивали удвох,
Заробляли все чесно, не крали,
Не чекали у ньому непро́х.

Наші ді́точки тут народились,
І зростали вони са́ме тут,
Тим, що маємо, за́вжди гордились.
Та не знали, що орки прийду́ть.

Навіть в снах найстрашніших не бачив,
Що палатиме все у вогні,
А дружина мовчить… тільки плаче,
Що Вкраїна з ордою в борні́.

І на старості що нам робити?
Та й здоров’я уже в нас нема…
Ми не зможемо звірство простити,
Що вчинила орда з усіма.

До дітей ми поїхать не можем,
Та і їм небезпечно сюди.
Може й го́лови скоро тут зложим
В сво́їй хаті від звірства орди.

Вже як бу́де… На все Божа воля,
Якщо су́джено це пережить…
Бо спіткала такая недоля,
Якій опір не можем чини́ть.

Вже сусідські хати́ погоріли…
Хоронив я сусідів в саду.
Так наза́вжди вони оніміли…
Хто створив сатанинську орду?

Нашу хату тако́ж зачепило…
Залишився вцілілий куток…
Скрізь уламками все тут встелило…
Та з домівки ніку́ди… ні крок.

Якщо су́джено жити – вцілієм,
Може скоро це пекло мине,
Та прощати таке не посмієм
За все звірство раschиsтське страшне́.

Все зрівняла орда із землею
І продовжує дальше рівнять,
І зв’язку́ вже нема із ріднею…
Від життя взя́лись нас визволя́ть.

Волонтери заве́зли нам їжу,
А вода у криниці ще є…
Не збирав я тривожну валізу,
Бо дружина – багатство моє́.

У валізу її не спакую
Й помирать не зали́шу одну.
У куточку кохану рятую,
Від орди у любов огорну.

Під опіку ми Богу дали́ся,
На все воля Господня тепер,
Ми з дружиною знов обняли́ся,
Бо любов нашу орко не стер.

02.04.2022 р.

© Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2022

ID: 943945