ПРИЙШОВ В РОЗБИТУ ХАТУ МИКОЛАЙ

Прийшов в розбиту хату Миколай,
Де згарища лишилися й руїни,
Колись тут був садок, неначе рай,
І линула із хати солов’їна.

Він знав, що вже нікого там нема,
Хоч за́вжди бу́ло гамірно у хаті,
Тепер – руїни, згарища й пітьма́…
Усіх тут вбили нелюди прокля́ті.

Убили і дорослих і малих,
Все знищили потвори, зруйнували.
Наві́ки голос кожного тут стих…
Святого за́вжди в хаті цій чекали.

Поглянув на руїни Миколай,
І болем серце в нього узяло́ся…
Сюди він йшов, долавши гори й плай…
Дарунки залиши́ть не довелося.

Зірвався вітер, наче хтось озвавсь,
Немов душа кричала із руїни,
У темряві лиш попіл розіславсь
І тінь стоїть, як пам’ять, без провини.

Ті тіні встали з попелу й руїн,
Відлуння звуку в серці їх озвалось,
Була́ це мама, до́нька, батько, син…
Тепер душа від кожного зосталась.

Святий схилився низько до землі́,
Плити торкнувся, що була порогом,
І сльо́зи покотилися гіркі –
Він чув, як плаче тиша під облогом.

Нема більш сміху, не лунає спів,
Лиш чорний попіл, крик і тінь розплати…
У серці Миколая біль засів,
Та не зумів ніко́му це сказати.

Він на коліна став серед руїн,
Молився за невинно всіх убитих,
А в небі загорівся тихий чин –
Святий вогонь для душ, землею вкритих.

І тихо прошептав Святий слова́,
Щоб ду́ші всі знайшли своє́ спасіння,
Хай вічна пам’ять їхня ожива,
Як світло серед темряви й падіння.

05.12.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2025
ID: 1052764