В цей останній день листопада, я вже прочитала 3-ю книгу Ольги Киці "Нескорені: Шляхами поколінь". Боже, скільки героїв загинули в цій війні. Боляче думати, що це вже триває понад 12 років, якщо враховувати від революції Гідності. Так воно і є, бо щойно я пригадала, що саме в ніч на 30 листопада напали на студентів під час мирного протесту. Боже, я була в шоці, коли на другий день все це побачила по телевізору... Мабуть тоді я зрозуміла, що війні з росією не минути... І так воно і сталося... За те щоб бути українцями і жити у вільній Україні, ми кожен втрачаємо кращих з найкращих синів України. Багато хтось втратив батьків, дітей, братів, сестер і вимушені втікати з бойових дій, покидаючі рідні домівки, а хтось досі у полоні по 3-10 років, і це жахливо освідомити. А що сказати, коли немає змоги знайти загиблих і поховати на рідній землі... Я ніколи з тим всім не змирюся і не пробачу росіян за те, що вони накоїли на моїй рідній землі. Важко було читати вірші про наших загиблих захисників, але я вдячна усім тим волонтерам і помічникам волонтерам, які далі допомагають нашим військовим, без них ми б точно втратили Україну. І насамперед хочу подякувати Вам пані Олю, за оптимістичні оповідання в кінці книги. Вони надихають і вселяють надію, що все буде добре. Нам треба пройти цей нелегкий шлях, щоб в кінці тунелі побачити світло. Бог на стороні правди і світла, так було, є і буде.🙏🕊 Слава Україні!🇺🇦✌️Героям Слава!💙💛💪І вічна пам'ять усім загиблим...🕯☦️