#ШІ #оповідання СМС Оленко. Сонечко моє. Пишу швидко, бо зв’язок падає, і скоро виходжу. Вночі тут тихо було, а зараз знову почалося. Не хвилюйся. Ми позиції тримаємо. Я знаю, ти дивишся новини, але пам'ятай: я цілий. Я стою. Ти просила подзвонити, але не можу. Тут полювання на телефони. Просто знай: я згадую тебе постійно. Знаєш, що найбільше? Як ти ворчиш, коли я не посунув стілець на кухні. Як ти спиш, сховавши ніс під ковдру. Цей наш побут - це моя єдина реальність, яку я хочу назад. Бо тут реальність - це бруд, холод і запах «пороху». Як там наша Софійка? Як вона? Я сьогодні просив хлопців, щоб скинули мені її фото, де вона малює. Вона там така серйозна, як маленький командир. Не забудь, Оленко, дати їй той подарунок, що я лишив у кишені свого бушлата, коли їхав. Скажи, що це татова магія. Ти там не плач, добре? Якщо плачеш — нехай вона не бачить. Вона має знати, що тато тут, тому що хоче, щоб вона росла у нашій Україні, а не десь там. Мені важко. Я не буду брехати. Страшно. Кожен раз, коли прилітає, я думаю: «Тільки б вистачило часу, щоб вона дізналася, що я її люблю». Ти ж пам'ятаєш, що ми з тобою зараз два фронти? Я тут — відбиваю атаки, а ти там — відбиваєш побут, садочок, черги і паніку. Твоя втома — це не менша боротьба, ніж моя. Не звинувачуй себе ні в чому. Ти — найкраща, ти — моя фортеця. Ти — причина, чому я дихаю. Головне, Оленко: ти мусиш бути сильною заради нас двох. ​Я приїду, і я буду іншим. І ти маєш це прийняти. Мені буде потрібен час. Не питай мене про прильоти, не питай про трьохсотих. Просто дай мені тишу і твою каву в жовтій чашці. І ми поїдемо просто на море, на наше Чорне море, і будемо сидіти там доти, доки я не перестану здригатися від гучних звуків. Я хочу знову відчути, як пахне чиста білизна, а не дим. І хочу спати, просто спати, поки ти тримаєш мою руку. ​Ти — мій маяк. Моя найголовніша мотивація. Все, час спливає, мушу закінчувати. ​Пам'ятай: я люблю тебе. Люблю, як вперше, люблю, як востаннє. ​Чекай. Чекай мене, моя Надія. Я скоро. Твій назавжди. Твій Андрій.