Зустріч на зупинці

Село Зелена Долина прокидалося.
Сонце щойно піднялося над пагорбами, торкаючись золотими променями дахів хат і городів. Десь у саду кувала зозуля, у когось гавкав пес, а біля зупинки вже стояла баба Ганя — місцевий інформаційний центр без вихідних.
— Та ну, знову цього автобуса чекати… — пробурмотіла вона, ставлячи торбу з яйцями під лавку.

З-за повороту з’явилася Марічка — студентка, з наплічником і кавою в руках.
— Добрий ранок! — усміхнулася вона. — Автобуса ще нема?
— Автобуса нема, зате нерви є, — відказала баба Ганя. — Сідай, дочко, потренуй терпіння.
Невдовзі підійшов Сава — сільський учитель історії. Він читав газету «Голос громади» й щось підкреслював ручкою.
Потім підтягнулися ще кілька місцевих — кожен зі своїми думками, турботами й планами.
— Кажуть, хліб завтра подорожчає, — промовила жінка в червоній куртці.
— Та не хліб, а бензин, — поправив її Сава.
— А яка різниця? Як бензин дорожчає — хліб теж! — заперечила інша, і гурт дружно закивав.

Прийшла молодиця Оксана з маленьким сином.
— Доброго ранку, — привіталася вона. — Кажуть, у місті нову аптеку відкрили. Може, там ліки дешевші будуть?
Баба Ганя махнула рукою:
— В місті дешевше, але не для нас. Нам же ще добиратися треба.
За хвилину з’явилася тітка Марина з двома сумками, які ледве волоклися по землі.
— Чули? — відразу почала вона. — У Коваленків нова невістка з міста! Уже два дні ходить на підборах по селі. Як думаєте, скільки витримає?
— До першої грязюки, — відказала баба Ганя.
Усі засміялися.

Поступово людей зібралося більше. Хтось обговорював ціни, хтось планував день — один мав купити цемент, інший піти в лікарню, третій — у гості до родичів. Лунали жарти, плітки, сміх. Обговорювали навіть молодицю з сусіднього хутора, що нібито залицяється до поштаря.

Підійшла тітка Килина й одразу принесла свіжу новину:
— Сусідка казала, що в Стьопки трактор зламався просто посеред поля. Та й не дивно — хто ж так їздить!
— Ой, — втрутилася Оксана, — а ви чули? У нашому магазині нова продавщиця!
— Та чули! — баба Ганя аж розцвіла. — Гарна така, що всі чоловіки тепер по два рази на день за сіллю ходять!
— І що? — підморгнув Петро. — Я, може, теж піду. Сіль — то стратегічний продукт!
— А ти б краще в аптеку сходив, — пирхнула баба Ганя. — Бо від твоїх жартів у людей тиск підскакує.

За кілька хвилин під’їхала велосипедом медсестра Людмила. Притулила його до стіни й приєдналася до гурту.
— Доброго ранку! — усміхнулася. — Кажуть, сьогодні знову спека.
— Ага, спека, — кивнув Степан Іванович. — Але людям до спеки легше звикнути, ніж до цін у магазині.
— А ви чули, — продовжувала медсестра, — у селі новий фермер! Молодий, симпатичний.
— Я йому вже тиск міряла, — з гордістю сказала вона. — Двічі!
— Та не тиск ти міряла, а очима його, — буркнув Степан Іванович, і всі знову розреготалися.

Підійшов Василь — молодий хлопець у навушниках, дивиться в телефон, наче там відповіді на всі питання життя.
— Може, хтось знає, коли автобус буде? — спитав без надії.
— Та знаємо! — відказала баба Ганя. — Як тільки перестанеш питати — тоді й приїде!
— Подзвони ти, Василю, в автопарк, — додала вона. — У тебе ж там той… “ґаджет”.
— Добре, — зітхнув хлопець і набрав номер.
— Алло, це зупинка “Зелена Долина”. Автобус буде сьогодні?
— Буде, буде, вже виїхав, — відповів голос у слухавці.
— Ага, — вигукнув дядько Коля, — а з якого міста? З нашого чи з сусідньої галактики?
Натовп зареготав. Навіть Сава відклав газету.
І тут з-за повороту почувся гуркіт. Усі насторожились.
— Їде! — вигукнула Оксана.
— Та ні, то трактор, — зітхнула баба Ганя. — По звуку чую, як своїх курей.
І справді, повз проїхав трактор, залишивши після себе хмару пилюки й запах дизелю.

— Кажуть, на сході знову гаряче, — тихо озвалася баба Ганя, коли сміх стих. — Учора в телевізорі показували — знову обстріли.
— Та то вже щодня, — зітхнув дядько Коля, витираючи чоло. — Мій племінник там, під Краматорськом. Дзвонив учора — каже, тримаються. Але важко.
— А в мого сусіда син теж пішов, — додала Оксана. — Двадцять два роки всього. Учора матері подзвонив, каже: “Не плач, мамо, ми стоїмо”. Усміхається, а в голосі чути, що там не до сміху.
— Наші хлопці сильні, — сказав Сава, знявши капелюха. — От тільки б їм трохи спокою… Я колись учням про Другу світову розповідав, думав — то вже історія. А воно знову — історія поруч.
— А я щодня молитву читаю, — мовила баба Ганя. — За всіх наших. Бо що ми можемо? Тільки чекати й молитися.

Раптом біля зупинки пригальмував легковик. Водій виглянув і крикнув:
— Хто в місто? Є два місця!
Молодий чоловік Сергій підняв руку:
— Я поїду, бо на роботу спізнюся.
Разом із ним підсіла ще одна жінка. Машина рушила, здійнявши пилюку.

Коли пил осів, Василь задумливо промовив:
— Знаєте, мені здається, автобус приїде саме тоді, коли вже ніхто не віритиме.
— Ага, — кивнув Сава, — як у житті.

Час тягнувся повільно. Нарешті з-за пагорба показався автобус. Його гуркіт усім здався музикою.
— Їде таки! — вигукнула Оксана.
— Нарешті! — зраділа Марічка.
— Слава Богу, — перехрестилася тітка Килина.

Відчинилися двері — і пасажири один за одним зайшли всередину. Залишилися лише кілька провожаючих, що ще махали услід. Коли автобус з гуркотом зник за поворотом, село знову стихло. Люди розійшлися по домівках, несучи у серці тепло коротких розмов і звичних ранкових турбот.
А зупинка залишилася. Вона мовчки дивилася на дорогу й думала:
Люди завжди кудись поспішають — у них справи, плани, турботи. А я завжди чекаю їх тут. І, може, саме в ці хвилини спільного очікування вони стають ближчими одне до одного. Бо дорога — це рух, а зупинка — це зустріч.