Українська
English
Атмосфера міста
Кажуть, щоб пізнати людину, треба з нею посидіти за одним столом. А щоб пізнати місто — вистачить пройтись його вулицями й зайти в найближчий магазин за пляшкою води (або кавою, якщо ви культурна людина).
От приїжджаєш у нове місто. Виходиш із потяга — і тебе одразу зустрічає або аромат свіжої випічки, або запах старого асфальту, змішаного з чимось підозріло рибним. Атмосфера, як то кажуть, пішла!
Перший тест — це вулиці. Якщо вони чисті, ніби перед приїздом президента, то думаєш: «О, тут живуть охайні, відповідальні люди». Якщо ж сміття перекочує, як перекотиполе, а на лавці біля скверу спить чоловік у позі філософа — значить, люди тут творчі. Можливо, трохи втомлені від життя, але точно не без фантазії.
Потім — перехожі. Це, так би мовити, «емоційний клімат» міста. Один усміхнеться й каже: «Доброго дня!» — і ти вже майже готовий подати документи на місцеву прописку. Інший — гляне так, ніби ти йому винен сто гривень ще з минулого життя. І одразу розумієш: тут люди серйозні, філософські, не розмінюються на дрібниці.
Далі — перший зустрічний, якому вирішуєш задати запитання. Тут усе залежить від удачі. Якщо пощастить — отримаєш цілу лекцію про місцеві визначні місця, з історичними довідками й рекомендацією, де найкраще варять борщ. Якщо ні — то у відповідь почуєш лише коротке: «Та звідки я знаю», — і все, екскурсія закінчена.
А потім — перша крамниця. Це взагалі лакмусовий папірець міста. Якщо продавець зустрічає тебе з посмішкою, навіть радить, яку булочку взяти — значить, місто тепле, домашнє, тут не пропадеш. А якщо дивиться, як на ворога народу, який прийшов псувати чергу — то місто, мабуть, трішки суворе, але зате чесне: кожен тут сам за себе й за свою решту.
А далі починаєш чути музику міста. Хтось сигналить, хтось свариться біля зупинки, десь лунає «Ой, у вишневому саду» з відкритого вікна. Це не шум — це ритм життя! І ти вже розумієш, що кожне місто грає свою мелодію: одне — у мажорі, інше — у чистому панку.
І от, коли сідаєш на лавку, розгортаєш куплену булочку й спостерігаєш за всім цим — у голові з’являється висновок: «Ну, весело тут! Але чи хотів би я тут жити?» І часто відповідь звучить так: «Жити — може, ні, а от приїхати ще раз — точно!»
Бо кожне місто — як знайомий у соцмережах: у когось хочеться залишитись у друзях, а з кимось — краще просто поставити лайк і поїхати далі.
Кажуть, щоб пізнати людину, треба з нею посидіти за одним столом. А щоб пізнати місто — вистачить пройтись його вулицями й зайти в найближчий магазин за пляшкою води (або кавою, якщо ви культурна людина).
От приїжджаєш у нове місто. Виходиш із потяга — і тебе одразу зустрічає або аромат свіжої випічки, або запах старого асфальту, змішаного з чимось підозріло рибним. Атмосфера, як то кажуть, пішла!
Перший тест — це вулиці. Якщо вони чисті, ніби перед приїздом президента, то думаєш: «О, тут живуть охайні, відповідальні люди». Якщо ж сміття перекочує, як перекотиполе, а на лавці біля скверу спить чоловік у позі філософа — значить, люди тут творчі. Можливо, трохи втомлені від життя, але точно не без фантазії.
Потім — перехожі. Це, так би мовити, «емоційний клімат» міста. Один усміхнеться й каже: «Доброго дня!» — і ти вже майже готовий подати документи на місцеву прописку. Інший — гляне так, ніби ти йому винен сто гривень ще з минулого життя. І одразу розумієш: тут люди серйозні, філософські, не розмінюються на дрібниці.
Далі — перший зустрічний, якому вирішуєш задати запитання. Тут усе залежить від удачі. Якщо пощастить — отримаєш цілу лекцію про місцеві визначні місця, з історичними довідками й рекомендацією, де найкраще варять борщ. Якщо ні — то у відповідь почуєш лише коротке: «Та звідки я знаю», — і все, екскурсія закінчена.
А потім — перша крамниця. Це взагалі лакмусовий папірець міста. Якщо продавець зустрічає тебе з посмішкою, навіть радить, яку булочку взяти — значить, місто тепле, домашнє, тут не пропадеш. А якщо дивиться, як на ворога народу, який прийшов псувати чергу — то місто, мабуть, трішки суворе, але зате чесне: кожен тут сам за себе й за свою решту.
А далі починаєш чути музику міста. Хтось сигналить, хтось свариться біля зупинки, десь лунає «Ой, у вишневому саду» з відкритого вікна. Це не шум — це ритм життя! І ти вже розумієш, що кожне місто грає свою мелодію: одне — у мажорі, інше — у чистому панку.
І от, коли сідаєш на лавку, розгортаєш куплену булочку й спостерігаєш за всім цим — у голові з’являється висновок: «Ну, весело тут! Але чи хотів би я тут жити?» І часто відповідь звучить так: «Жити — може, ні, а от приїхати ще раз — точно!»
Бо кожне місто — як знайомий у соцмережах: у когось хочеться залишитись у друзях, а з кимось — краще просто поставити лайк і поїхати далі.
Атмосфера міста
Кажуть, щоб пізнати людину, треба з нею посидіти за одним столом. А щоб пізнати місто — вистачить пройтись його вулицями й зайти в найближчий магазин за пляшкою води (або кавою, якщо ви культурна людина).
От приїжджаєш у нове місто. Виходиш із потяга — і тебе одразу зустрічає або аромат свіжої випічки, або запах старого асфальту, змішаного з чимось підозріло рибним. Атмосфера, як то кажуть, пішла!
Перший тест — це вулиці. Якщо вони чисті, ніби перед приїздом президента, то думаєш: «О, тут живуть охайні, відповідальні люди». Якщо ж сміття перекочує, як перекотиполе, а на лавці біля скверу спить чоловік у позі філософа — значить, люди тут творчі. Можливо, трохи втомлені від життя, але точно не без фантазії.
Потім — перехожі. Це, так би мовити, «емоційний клімат» міста. Один усміхнеться й каже: «Доброго дня!» — і ти вже майже готовий подати документи на місцеву прописку. Інший — гляне так, ніби ти йому винен сто гривень ще з минулого життя. І одразу розумієш: тут люди серйозні, філософські, не розмінюються на дрібниці.
Далі — перший зустрічний, якому вирішуєш задати запитання. Тут усе залежить від удачі. Якщо пощастить — отримаєш цілу лекцію про місцеві визначні місця, з історичними довідками й рекомендацією, де найкраще варять борщ. Якщо ні — то у відповідь почуєш лише коротке: «Та звідки я знаю», — і все, екскурсія закінчена.
А потім — перша крамниця. Це взагалі лакмусовий папірець міста. Якщо продавець зустрічає тебе з посмішкою, навіть радить, яку булочку взяти — значить, місто тепле, домашнє, тут не пропадеш. А якщо дивиться, як на ворога народу, який прийшов псувати чергу — то місто, мабуть, трішки суворе, але зате чесне: кожен тут сам за себе й за свою решту.
А далі починаєш чути музику міста. Хтось сигналить, хтось свариться біля зупинки, десь лунає «Ой, у вишневому саду» з відкритого вікна. Це не шум — це ритм життя! І ти вже розумієш, що кожне місто грає свою мелодію: одне — у мажорі, інше — у чистому панку.
І от, коли сідаєш на лавку, розгортаєш куплену булочку й спостерігаєш за всім цим — у голові з’являється висновок: «Ну, весело тут! Але чи хотів би я тут жити?» І часто відповідь звучить так: «Жити — може, ні, а от приїхати ще раз — точно!»
Бо кожне місто — як знайомий у соцмережах: у когось хочеться залишитись у друзях, а з кимось — краще просто поставити лайк і поїхати далі.
793views