#оповідання #ШІ Глава 28. Очікування Київ. Вокзал спорожнів. Ліхтарі світили жовтим, як старі листи, що ніхто не перечитує. Автобус, який прибув о 19:40, вже поїхав. Люди розійшлись — з обіймами, з сльозами, з тими, кого чекали. Марія стояла біля колони, де ще залишались сліди від плакатів. Її аркуш із написом “Максим Коваленко. Я тут” був зім’ятий, як серце, яке довго тримали в кулаці. Вона не плакала. Просто не могла рухатись. Ольга підійшла, мовчки. — «Його не було?» — «Ні. Але він дзвонив. Сказав — “Я вже не там.”» — «Може, затримка. Може, інший маршрут.» — «Може. Але я не знаю. І це — найстрашніше.» * Ніч. Квартира була тиха. Аліна спала, але неспокійно — крутилась, щось бурмотіла. Марія сиділа на кухні, з чашкою чаю, який вже охолов. Вона перевіряла новини, канали, списки — знову і знову. У Telegram-чаті волонтерів — повідомлення: > “Один із звільнених потрапив до шпиталю. Без документів. Без зв’язку. Стан стабільний. Ім’я не підтверджено.” Вона застигла. — «Це він. Я знаю. Але ніхто не каже точно.» Вона написала в штаб. Відправила фото. Ім’я. Дату. Все, що знала. Відповідь прийшла через годину: > “Ми перевіримо. Поки що — не можемо підтвердити.” * Ранок. Марія прокинулась рано. Не тому, що хотіла. А тому, що тіло не могло більше лежати. Вона зібрала речі: документи, фото Максима, листи. І той самий аркуш — з написом, який вже не потрібен, але мусить бути. Вона вдягнулась у темно-зелений пальто, те саме, в якому стояла на вокзалі. Волосся — зібрала, як перед важливою зустріччю. Але це була не зустріч. Це була — перевірка реальності. * Шпиталь. Будівля — стара, з облупленими сходами, але з новими дверима. Усередині — запах ліків, тиші, і чогось, що не можна назвати. На ресепшені — медсестра, молода, з очима, які вже бачили більше, ніж мали. — «Я шукаю людину. Його звільнили вчора. Він без документів. Можливо — Максим Коваленко.» — «У нас є один. Без імені. Не говорить. Але реагує. Ви — родичка?» — «Я — його... Просто — його.» Медсестра подивилась довго. Потім сказала: — «Я не можу гарантувати. Але ви можете зачекати. Може, лікар дозволить побачити.» * Очікування. Марія сіла на лавку. Пальто — застібнуте, як броня. В руках — фото Максима, згорнутий аркуш із написом “Я тут”. Світло — холодне, флуоресцентне, але не вороже. Коридор — порожній. Тільки звук крапель із системи в сусідній палаті. Вона не спала. Просто сиділа. І думала: > “Якщо це він — я буду першою, кого він побачить. Якщо не він — я все одно його знайду. І я маю бути поруч.” * Ніч тривала. Але вже не як порожнеча. А як переддень. Далі буде...