Українська
English
#оповідання #ШІ
Глава 27. Ім’я в списку
Київ.
Марія прокинулась рано. Вікно було затягнуте туманом, як екран, що ще не показав головного. Аліна спала, обійнявши подушку, на якій був вишитий напис: “Тато повернеться.”
На кухні — тиша. Кавоварка не працювала, світло миготіло. Але в телефоні — повідомлення від Ольги:
> “Сьогодні обмін. 130 наших. Списки ще не оприлюднені. Але є шанс.”
Марія не відповіла. Просто сіла. І дивилась на екран, як на двері, які можуть відчинитись.
*
Табір.
Максим сидів біля стіни. Роман — поруч, уже не новий, уже свій. Вночі охоронець сказав щось про “перевірку списків”. І це — завжди означало одне: можливий обмін.
Максим не вірив. Але тіло — реагувало. Пальці тремтіли, як струни. Він писав ще один лист — короткий, як подих:
> “Я йду. Якщо не сьогодні — то скоро. Ти тримала мене. Тепер — я триматиму тебе.”
*
Київ.
Марія прийшла до Ольги. Вони сиділи в редакції, як тоді, у січні. Але тепер — не з блокнотом, а з ноутбуком. Списки мали з’явитись на сайті Координаційного штабу. Ольга оновлювала сторінку кожні 30 секунд.
— «Ти готова?» — запитала вона.
— «Ні. Але я тут.»
Ім’я з’явилось о 14:07. Не в першому десятку. Не в другому. Але в списку — “Максим Коваленко”.
Ольга прочитала вголос. Марія мовчала. Потім сказала:
— «Це він. Я знаю. Я відчуваю.»
*
Вечір.
У новинах — кадри з обміну. Люди в автобусах, у військовій формі, в цивільному, з порожніми очима і з очима, що вже світяться.
Марія дивилась. Шукала. Не бачила. Але це не мало значення. Ім’я — було. А значить — він є.
*
Табір.
Максима викликали о 5:40 ранку. Він не запитував. Просто встав. Взяв лист. Подивився на Романа.
— «Передай, якщо я не зможу.»
— «Ти зможеш.»
Автобус — старий, з потрісканими сидіннями. Люди мовчали. Але в кожному — щось вже змінювалось. Як у тілі, яке починає згадувати, що воно — живе.
*
Київ.
Марія стояла на вокзалі. Не знала, чи він приїде сюди. Але знала — мусить бути місце, де чекати.
Поруч — волонтери, родичі, військові. Хтось плакав. Хтось мовчав. Хтось тримав табличку з ім’ям.
Вона тримала аркуш. Там було написано: “Максим Коваленко. Я тут.”
*
Пізно ввечері.
Телефон задзвонив. Номер — невідомий. Голос — чоловічий, хрипкий, але знайомий.
— «Маріє?»
— «Максим?»
— «Я їду. Я ще не в Києві. Але я — вже не там.»
Вона не плакала. Просто стиснула аркуш. І сказала:
— «Я чекатиму. Скільки треба.»
*
У квартирі — тиша. Але вже інша. Не порожня. А наповнена очікуванням.
Аліна прокинулась. Підійшла до Марії.
— «Тато?»
— «Скоро.»
І це — було правдою.
Далі буде...
Глава 27. Ім’я в списку
Київ.
Марія прокинулась рано. Вікно було затягнуте туманом, як екран, що ще не показав головного. Аліна спала, обійнявши подушку, на якій був вишитий напис: “Тато повернеться.”
На кухні — тиша. Кавоварка не працювала, світло миготіло. Але в телефоні — повідомлення від Ольги:
> “Сьогодні обмін. 130 наших. Списки ще не оприлюднені. Але є шанс.”
Марія не відповіла. Просто сіла. І дивилась на екран, як на двері, які можуть відчинитись.
*
Табір.
Максим сидів біля стіни. Роман — поруч, уже не новий, уже свій. Вночі охоронець сказав щось про “перевірку списків”. І це — завжди означало одне: можливий обмін.
Максим не вірив. Але тіло — реагувало. Пальці тремтіли, як струни. Він писав ще один лист — короткий, як подих:
> “Я йду. Якщо не сьогодні — то скоро. Ти тримала мене. Тепер — я триматиму тебе.”
*
Київ.
Марія прийшла до Ольги. Вони сиділи в редакції, як тоді, у січні. Але тепер — не з блокнотом, а з ноутбуком. Списки мали з’явитись на сайті Координаційного штабу. Ольга оновлювала сторінку кожні 30 секунд.
— «Ти готова?» — запитала вона.
— «Ні. Але я тут.»
Ім’я з’явилось о 14:07. Не в першому десятку. Не в другому. Але в списку — “Максим Коваленко”.
Ольга прочитала вголос. Марія мовчала. Потім сказала:
— «Це він. Я знаю. Я відчуваю.»
*
Вечір.
У новинах — кадри з обміну. Люди в автобусах, у військовій формі, в цивільному, з порожніми очима і з очима, що вже світяться.
Марія дивилась. Шукала. Не бачила. Але це не мало значення. Ім’я — було. А значить — він є.
*
Табір.
Максима викликали о 5:40 ранку. Він не запитував. Просто встав. Взяв лист. Подивився на Романа.
— «Передай, якщо я не зможу.»
— «Ти зможеш.»
Автобус — старий, з потрісканими сидіннями. Люди мовчали. Але в кожному — щось вже змінювалось. Як у тілі, яке починає згадувати, що воно — живе.
*
Київ.
Марія стояла на вокзалі. Не знала, чи він приїде сюди. Але знала — мусить бути місце, де чекати.
Поруч — волонтери, родичі, військові. Хтось плакав. Хтось мовчав. Хтось тримав табличку з ім’ям.
Вона тримала аркуш. Там було написано: “Максим Коваленко. Я тут.”
*
Пізно ввечері.
Телефон задзвонив. Номер — невідомий. Голос — чоловічий, хрипкий, але знайомий.
— «Маріє?»
— «Максим?»
— «Я їду. Я ще не в Києві. Але я — вже не там.»
Вона не плакала. Просто стиснула аркуш. І сказала:
— «Я чекатиму. Скільки треба.»
*
У квартирі — тиша. Але вже інша. Не порожня. А наповнена очікуванням.
Аліна прокинулась. Підійшла до Марії.
— «Тато?»
— «Скоро.»
І це — було правдою.
Далі буде...
#оповідання #ШІ
Глава 27. Ім’я в списку
Київ.
Марія прокинулась рано. Вікно було затягнуте туманом, як екран, що ще не показав головного. Аліна спала, обійнявши подушку, на якій був вишитий напис: “Тато повернеться.”
На кухні — тиша. Кавоварка не працювала, світло миготіло. Але в телефоні — повідомлення від Ольги:
> “Сьогодні обмін. 130 наших. Списки ще не оприлюднені. Але є шанс.”
Марія не відповіла. Просто сіла. І дивилась на екран, як на двері, які можуть відчинитись.
*
Табір.
Максим сидів біля стіни. Роман — поруч, уже не новий, уже свій. Вночі охоронець сказав щось про “перевірку списків”. І це — завжди означало одне: можливий обмін.
Максим не вірив. Але тіло — реагувало. Пальці тремтіли, як струни. Він писав ще один лист — короткий, як подих:
> “Я йду. Якщо не сьогодні — то скоро. Ти тримала мене. Тепер — я триматиму тебе.”
*
Київ.
Марія прийшла до Ольги. Вони сиділи в редакції, як тоді, у січні. Але тепер — не з блокнотом, а з ноутбуком. Списки мали з’явитись на сайті Координаційного штабу. Ольга оновлювала сторінку кожні 30 секунд.
— «Ти готова?» — запитала вона.
— «Ні. Але я тут.»
Ім’я з’явилось о 14:07. Не в першому десятку. Не в другому. Але в списку — “Максим Коваленко”.
Ольга прочитала вголос. Марія мовчала. Потім сказала:
— «Це він. Я знаю. Я відчуваю.»
*
Вечір.
У новинах — кадри з обміну. Люди в автобусах, у військовій формі, в цивільному, з порожніми очима і з очима, що вже світяться.
Марія дивилась. Шукала. Не бачила. Але це не мало значення. Ім’я — було. А значить — він є.
*
Табір.
Максима викликали о 5:40 ранку. Він не запитував. Просто встав. Взяв лист. Подивився на Романа.
— «Передай, якщо я не зможу.»
— «Ти зможеш.»
Автобус — старий, з потрісканими сидіннями. Люди мовчали. Але в кожному — щось вже змінювалось. Як у тілі, яке починає згадувати, що воно — живе.
*
Київ.
Марія стояла на вокзалі. Не знала, чи він приїде сюди. Але знала — мусить бути місце, де чекати.
Поруч — волонтери, родичі, військові. Хтось плакав. Хтось мовчав. Хтось тримав табличку з ім’ям.
Вона тримала аркуш. Там було написано: “Максим Коваленко. Я тут.”
*
Пізно ввечері.
Телефон задзвонив. Номер — невідомий. Голос — чоловічий, хрипкий, але знайомий.
— «Маріє?»
— «Максим?»
— «Я їду. Я ще не в Києві. Але я — вже не там.»
Вона не плакала. Просто стиснула аркуш. І сказала:
— «Я чекатиму. Скільки треба.»
*
У квартирі — тиша. Але вже інша. Не порожня. А наповнена очікуванням.
Аліна прокинулась. Підійшла до Марії.
— «Тато?»
— «Скоро.»
І це — було правдою.
Далі буде...
368переглядів