Холодні макарони

Я сидів на кухні й повільно крутив виделкою холодні макарони в тарілці. Сіре світло ранку пробивалося крізь жалюзі, і від нього все довкола здавалося ще буденнішим. Наче сам світ навмисне вирішив нагадати мені: ось твоя буденність, ось твоє життя — остигле й безбарвне.

Думки накотилися хвилею, і в голові раптом почався складатися вірш:
У тиші кухні — сіра самота,
В тарілці — пружні, мов застиглі дні.
Колись гарячі, сповнені життя,
Тепер — байдужі, втомлені й німі.
...
Ця їжа — не просто страва, це виклик долі. У них немає пафосу, спецій чи вишуканих соусів. Вони прості, мов тиша після гучного дня. Їх їси без поспіху, і здається, що сам час уповільнюється. У гарячих стравах завжди є момент поспіху: поки вони не охололи, треба встигнути насолодитися. А холодні макарони вчать приймати речі такими, якими вони є, без боротьби й очікувань.
Інколи життя нагадує саме цю страву. Ми чекаємо на щось гаряче, свіже, ідеальне, а отримуємо — остигле, звичайне. Їсти їх — наче читати інструкцію від пральної машини: нудно, але необхідно. У гарячих макаронах є пристрасть, вони димлять, манять, пахнуть. А холодні — мовчазні. Вони дивляться на тебе з тарілки, ніби питають: «Ну що, життя вдалося?».

Я вже втретє намагався піднести шматок до рота, але щоразу відклав виделку. Наче чекав, що станеться щось інше, щось, що розтрусить мене. У голові крутилося питання: «А може, це й є справжній я — той, хто їсть холодні макарони й нічого не змінює?»

Раптом я почув легкий стукіт. Спершу подумав, що то серце гучніше б’ється від голоду. Але стукіт повторився. Я подивився на тарілку й завмер. Один макарон, покручений спіраллю, повільно хитнувся. Потім ще один. Вони ворушилися.

— Ти серйозно? — прошепотів я сам до себе.

Але відповідь була іншим чином: один із макаронів випав на стіл, ніби хотів утекти. Я відсахнувся. Ще мить — і вся тарілка затремтіла, макарони повільно піднялися, наче хтось невидимий надав їм життя.

— Ми чекали, — прозвучало у мене в голові. Голос був глухий, хрипкий, але чіткий. — Чекали, коли ти нарешті подивишся на нас по-справжньому.

Я ледь не впустив виделку. Холодні макарони говорили. Вони зібралися докупи, утворюючи дивну постать — то нагадувала людину, то тварину. І вона повільно тягнулася до мене.

— Ти думаєш, ми марення? — гудів голос. — Але ми — це ти. Забутий. Остиглий. Непотрібний самому собі.

Я хотів закричати, та голосні слова застрягли в горлі. Замість цього я просто схопив сковорідку, яка стояла на плиті, й вдарив по тарілці. Макарони розсипалися, знову перетворившись на звичайну холодну їжу. Тиша повернулася.

Я сидів, задихаючись, і не міг повірити: це було насправді чи ні? Дивився на безневинні спіралі у тарілці, й вони здавалися такими ж неживими, як і раніше. Але десь глибоко всередині я відчув: вони мали рацію.
Бо проблема була не в них. Проблема була в мені.

Того дня я вперше за довгий час викинув залишки з холодильника, одягнувся й вийшов із дому. Просто пішов. Бо зрозумів: якщо нічого не змінити — рано чи пізно будь-яке життя стане холодними макаронами.