#ШІ #оповідання "Там, де б’ється моє серце" Глава 22. Ім’я серед тиші Січень 2023 року. Київ. Марія прокинулась рано. За вікном — сніг, але не той, що радує. Сірий, важкий, мовчазний. У квартирі — тиша, яку не порушувала навіть Аліна. Вона ще спала, притиснувши до себе подушку, як оберіг. Марія зробила каву, сіла за стіл, відкрила ноутбук. Робота йшла — фірма трималась. Вона трималась. Але всередині — порожнеча. Максим досі вважався зниклим безвісти. Вже понад місяць. Жодного дзвінка, жодного підтвердження. Лише тиша. І страх, який вона навчилась ховати під шарфом, усмішкою, звітами. 14 січня — вибух у Дніпрі. Ракета влучила у багатоповерхівку. 48 загиблих. Марія дивилась новини,і не могла до кінця усвідомити, що це все відбувається насправді. Їй здавалося, що кожна трагедія — це дзеркало її власної. Вона не знала, чи Максим живий. Але знала, що біль — живий. 18 січня — аварія гелікоптера в Броварах. Загинуло керівництво МВС. І дитина. Аліна запитала: — «Мамо, а тато теж літає на гелікоптері?» Марія стиснула зуби. — «Ні, сонечко. Він — на землі. І він дуже сильний.» 20 січня. Дзвінок. Невідомий номер. Вона взяла слухавку, не думаючи. — «Маріє, доброго дня. Це старший лейтенант Ковальчук, військова частина А-... Ми маємо нову інформацію щодо Максима.» Тиша. Серце зупинилось. — «Його обличчя зафіксували на відео, яке виклали російські канали. Це кадри з одного з таборів для військовополонених. Ми провели ідентифікацію — це точно він.» Марія не могла говорити. Лише слухала. — «Офіційно — він у полоні. Ми вже передали його дані до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Його включили до списку на обмін. Це не гарантія, але шанс.» Вона поклала слухавку. Сиділа. Довго. Потім встала. Підійшла до вікна. І заплакала. Не від болю. Від того, що нарешті — є слово. Є статус. Є ім’я серед тиші. * Максим сидів у кутку камери. Сивий мовчав. Новий охоронець — молодий, з порожніми очима — приніс воду. Максим не пив. Він думав. Про Київ. Про Марію. Про Аліну. Про те, що його обличчя — тепер не просто тінь. Його бачили. Його впізнали. Він не знав, як. Можливо, камера. Можливо, випадковість. Але це означало одне: він існує. Для них — він живий. * Марія відкрила ноутбук. Написала листа. Не в штаб. Не в частину. А в себе. > «Максиме. Я знаю, що ти живий. Я знаю, що ти там. І я з тобою. Ми тримаємось. Фірма працює. Аліна малює нову листівку. Цього разу — ти з мечем. Вона каже, що ти — наш лицар. Я не зламалась. Бо ти мені довірив. І я не маю права тебе підвести. Я люблю тебе. І я чекатиму. Скільки треба. Навіть якщо не буде зв’язку, навіть якщо не буде слів — я буду. Бо ти — є. І цього достатньо.» Вона зберегла лист. Не надіслала. Але він був. Як доказ. Як обіцянка. Далі буде...