Українська
English
#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 20. Яма
Максим не пам’ятав, скільки часу минуло з моменту бою. Його тіло боліло, як після аварії — кожен м’яз, кожен нерв, кожна думка. Очі були зав’язані шматком брудної тканини, що пахла потом і страхом. Руки — зв’язані пластиковими стяжками, які врізались у шкіру. Він сидів у кузові вантажівки, притиснутий до металевої стінки, і слухав, як поруч хтось стогне. Грім дихав важко, сипло, з хрипом. Сивий мовчав, як завжди — його мовчання було щитом, за яким ховалась втома і досвід.
Коли машина зупинилась, хтось грубо смикнув Максима за плече.
— Виходимо. Голови вниз. Руки за спину. Не дивитись, — пролунало російською, з акцентом, що нагадував південний.
Максим спробував встати, але ноги не слухались. Його штовхнули, і він впав на коліна. Земля була мерзла, але не сніжна — волога, липка, як сама атмосфера навколо. Його підняли, поставили в шеренгу. Перед ним — люди в чорному, з кийками, з електрошокерами, з порожніми очима.
— Бігом! — крикнув один.
Максим побіг. І одразу — удар. По спині. По ногах. По ребрах. Електрошокер — у шию. Він впав. Його підняли. Знову — удар. І ще. І ще. Він не кричав. Не тому, що не боліло. А тому, що не хотів давати їм це — звук болю.
Грім кричав. Сивий мовчав. Максим рахував удари. Один. Два. П’ять. Десять. Потім — нічого. Тіло перестало бути його. Стало просто оболонкою.
Їх кинули в камеру. Бетонна підлога, волога, без світла. Два на три метри. Без ліжок. Без ковдр. Без води. Лише тиша, яка глушила більше, ніж крики.
— Це тимчасово. Потім — СІЗО. Якщо доживете, — кинув охоронець, і двері зачинились.
Перші дні були схожі на нескінченну ніч. Їм не давали їжі. Лише воду — раз на добу, у пластиковому стакані, який передавали через щілину. Допити — щодня. Питали про підрозділ, про командирів, про позиції. Били. Електрошокери, кулаки, дерев’яні палиці. І завжди — одна й та сама фраза:
— Ти ж не герой, а? Просто м’ясо. Скажи, де сидять ваші — і поїдеш додому.
Максим мовчав. Грім плював у обличчя. Сивий одного разу прошепотів:
— Я вже був у полоні. У 2014-му. Тоді били менше. Тепер — хочуть зламати. Не просто дізнатись. А зламати.
На третій день з’явився Іван. Місцевий. Літній чоловік, років шістдесят, з глибокими зморшками і очима, які бачили більше, ніж хотіли. Він прибирав територію біля ізолятора. Носив відра, мив коридори. Іноді — приносив воду.
— Тримайтесь, хлопці. Я знаю, що ви наші. Я сам з Мелітополя. Мій син — у ЗСУ. Я не можу багато, але я тут, — шепотів він, коли охоронці не бачили.
Він приносив шматки хліба, залишав їх під відром. Одного разу — передав записку. В ній було:
> «Марія. Він живий. Максим. Я бачив його. Він тримається. Не здається. Молись.»
Іван передав її через водія гуманітарного конвою, який мав зв’язки з партизанами. Записка дійшла. Марія отримала її через два тижні. Вона плакала. Але знала — він живий.
Максим не знав, що записка дійшла. Але знав, що Іван — світло. Маленьке, але справжнє.
На сьомий день Івана не стало. Його знайшли в підвалі. Зламані ребра. Сліди тортур. Офіційно — «серцевий напад». Неофіційно — «зрадник».
Максим дізнався про це від іншого полоненого — «Малого», який сидів у сусідній камері.
— Іван хотів передати ще одну записку. Його зловили. Били всю ніч. Потім — кинули. Він не дожив до ранку.
Максим сидів у кутку. У кишені — листівка Аліни. З крилами. Він дивився на неї, коли не міг більше терпіти. Коли тіло кричало, а душа мовчала.
Одного вечора — зв’язок. Несподівано. Телефон, який охоронець забув заблокувати. Максим написав:
> «Маріє. Я в ямі. Нас троє. Іван — загинув. Він був світлом. Я тримаюсь. Ти — моя сила. Аліна — моє небо. Я не здамся. Навіть тут.»
Він не знав, чи повідомлення дійде. Але написав. І видалив. Бо знав — якщо знайдуть, буде ще одна ніч болю.
Сивий сидів поруч, спиною до стіни. Його голос був тихим, як шепіт вітру:
— Ти пишеш, бо віриш. А я — просто доживаю.
Максим відповів:
— Я пишу, бо маю за кого жити.
І він жив. У темряві. У болі. У тиші. Але з серцем, яке все ще билося.
Далі буде...
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 20. Яма
Максим не пам’ятав, скільки часу минуло з моменту бою. Його тіло боліло, як після аварії — кожен м’яз, кожен нерв, кожна думка. Очі були зав’язані шматком брудної тканини, що пахла потом і страхом. Руки — зв’язані пластиковими стяжками, які врізались у шкіру. Він сидів у кузові вантажівки, притиснутий до металевої стінки, і слухав, як поруч хтось стогне. Грім дихав важко, сипло, з хрипом. Сивий мовчав, як завжди — його мовчання було щитом, за яким ховалась втома і досвід.
Коли машина зупинилась, хтось грубо смикнув Максима за плече.
— Виходимо. Голови вниз. Руки за спину. Не дивитись, — пролунало російською, з акцентом, що нагадував південний.
Максим спробував встати, але ноги не слухались. Його штовхнули, і він впав на коліна. Земля була мерзла, але не сніжна — волога, липка, як сама атмосфера навколо. Його підняли, поставили в шеренгу. Перед ним — люди в чорному, з кийками, з електрошокерами, з порожніми очима.
— Бігом! — крикнув один.
Максим побіг. І одразу — удар. По спині. По ногах. По ребрах. Електрошокер — у шию. Він впав. Його підняли. Знову — удар. І ще. І ще. Він не кричав. Не тому, що не боліло. А тому, що не хотів давати їм це — звук болю.
Грім кричав. Сивий мовчав. Максим рахував удари. Один. Два. П’ять. Десять. Потім — нічого. Тіло перестало бути його. Стало просто оболонкою.
Їх кинули в камеру. Бетонна підлога, волога, без світла. Два на три метри. Без ліжок. Без ковдр. Без води. Лише тиша, яка глушила більше, ніж крики.
— Це тимчасово. Потім — СІЗО. Якщо доживете, — кинув охоронець, і двері зачинились.
Перші дні були схожі на нескінченну ніч. Їм не давали їжі. Лише воду — раз на добу, у пластиковому стакані, який передавали через щілину. Допити — щодня. Питали про підрозділ, про командирів, про позиції. Били. Електрошокери, кулаки, дерев’яні палиці. І завжди — одна й та сама фраза:
— Ти ж не герой, а? Просто м’ясо. Скажи, де сидять ваші — і поїдеш додому.
Максим мовчав. Грім плював у обличчя. Сивий одного разу прошепотів:
— Я вже був у полоні. У 2014-му. Тоді били менше. Тепер — хочуть зламати. Не просто дізнатись. А зламати.
На третій день з’явився Іван. Місцевий. Літній чоловік, років шістдесят, з глибокими зморшками і очима, які бачили більше, ніж хотіли. Він прибирав територію біля ізолятора. Носив відра, мив коридори. Іноді — приносив воду.
— Тримайтесь, хлопці. Я знаю, що ви наші. Я сам з Мелітополя. Мій син — у ЗСУ. Я не можу багато, але я тут, — шепотів він, коли охоронці не бачили.
Він приносив шматки хліба, залишав їх під відром. Одного разу — передав записку. В ній було:
> «Марія. Він живий. Максим. Я бачив його. Він тримається. Не здається. Молись.»
Іван передав її через водія гуманітарного конвою, який мав зв’язки з партизанами. Записка дійшла. Марія отримала її через два тижні. Вона плакала. Але знала — він живий.
Максим не знав, що записка дійшла. Але знав, що Іван — світло. Маленьке, але справжнє.
На сьомий день Івана не стало. Його знайшли в підвалі. Зламані ребра. Сліди тортур. Офіційно — «серцевий напад». Неофіційно — «зрадник».
Максим дізнався про це від іншого полоненого — «Малого», який сидів у сусідній камері.
— Іван хотів передати ще одну записку. Його зловили. Били всю ніч. Потім — кинули. Він не дожив до ранку.
Максим сидів у кутку. У кишені — листівка Аліни. З крилами. Він дивився на неї, коли не міг більше терпіти. Коли тіло кричало, а душа мовчала.
Одного вечора — зв’язок. Несподівано. Телефон, який охоронець забув заблокувати. Максим написав:
> «Маріє. Я в ямі. Нас троє. Іван — загинув. Він був світлом. Я тримаюсь. Ти — моя сила. Аліна — моє небо. Я не здамся. Навіть тут.»
Він не знав, чи повідомлення дійде. Але написав. І видалив. Бо знав — якщо знайдуть, буде ще одна ніч болю.
Сивий сидів поруч, спиною до стіни. Його голос був тихим, як шепіт вітру:
— Ти пишеш, бо віриш. А я — просто доживаю.
Максим відповів:
— Я пишу, бо маю за кого жити.
І він жив. У темряві. У болі. У тиші. Але з серцем, яке все ще билося.
Далі буде...
#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 20. Яма
Максим не пам’ятав, скільки часу минуло з моменту бою. Його тіло боліло, як після аварії — кожен м’яз, кожен нерв, кожна думка. Очі були зав’язані шматком брудної тканини, що пахла потом і страхом. Руки — зв’язані пластиковими стяжками, які врізались у шкіру. Він сидів у кузові вантажівки, притиснутий до металевої стінки, і слухав, як поруч хтось стогне. Грім дихав важко, сипло, з хрипом. Сивий мовчав, як завжди — його мовчання було щитом, за яким ховалась втома і досвід.
Коли машина зупинилась, хтось грубо смикнув Максима за плече.
— Виходимо. Голови вниз. Руки за спину. Не дивитись, — пролунало російською, з акцентом, що нагадував південний.
Максим спробував встати, але ноги не слухались. Його штовхнули, і він впав на коліна. Земля була мерзла, але не сніжна — волога, липка, як сама атмосфера навколо. Його підняли, поставили в шеренгу. Перед ним — люди в чорному, з кийками, з електрошокерами, з порожніми очима.
— Бігом! — крикнув один.
Максим побіг. І одразу — удар. По спині. По ногах. По ребрах. Електрошокер — у шию. Він впав. Його підняли. Знову — удар. І ще. І ще. Він не кричав. Не тому, що не боліло. А тому, що не хотів давати їм це — звук болю.
Грім кричав. Сивий мовчав. Максим рахував удари. Один. Два. П’ять. Десять. Потім — нічого. Тіло перестало бути його. Стало просто оболонкою.
Їх кинули в камеру. Бетонна підлога, волога, без світла. Два на три метри. Без ліжок. Без ковдр. Без води. Лише тиша, яка глушила більше, ніж крики.
— Це тимчасово. Потім — СІЗО. Якщо доживете, — кинув охоронець, і двері зачинились.
Перші дні були схожі на нескінченну ніч. Їм не давали їжі. Лише воду — раз на добу, у пластиковому стакані, який передавали через щілину. Допити — щодня. Питали про підрозділ, про командирів, про позиції. Били. Електрошокери, кулаки, дерев’яні палиці. І завжди — одна й та сама фраза:
— Ти ж не герой, а? Просто м’ясо. Скажи, де сидять ваші — і поїдеш додому.
Максим мовчав. Грім плював у обличчя. Сивий одного разу прошепотів:
— Я вже був у полоні. У 2014-му. Тоді били менше. Тепер — хочуть зламати. Не просто дізнатись. А зламати.
На третій день з’явився Іван. Місцевий. Літній чоловік, років шістдесят, з глибокими зморшками і очима, які бачили більше, ніж хотіли. Він прибирав територію біля ізолятора. Носив відра, мив коридори. Іноді — приносив воду.
— Тримайтесь, хлопці. Я знаю, що ви наші. Я сам з Мелітополя. Мій син — у ЗСУ. Я не можу багато, але я тут, — шепотів він, коли охоронці не бачили.
Він приносив шматки хліба, залишав їх під відром. Одного разу — передав записку. В ній було:
> «Марія. Він живий. Максим. Я бачив його. Він тримається. Не здається. Молись.»
Іван передав її через водія гуманітарного конвою, який мав зв’язки з партизанами. Записка дійшла. Марія отримала її через два тижні. Вона плакала. Але знала — він живий.
Максим не знав, що записка дійшла. Але знав, що Іван — світло. Маленьке, але справжнє.
На сьомий день Івана не стало. Його знайшли в підвалі. Зламані ребра. Сліди тортур. Офіційно — «серцевий напад». Неофіційно — «зрадник».
Максим дізнався про це від іншого полоненого — «Малого», який сидів у сусідній камері.
— Іван хотів передати ще одну записку. Його зловили. Били всю ніч. Потім — кинули. Він не дожив до ранку.
Максим сидів у кутку. У кишені — листівка Аліни. З крилами. Він дивився на неї, коли не міг більше терпіти. Коли тіло кричало, а душа мовчала.
Одного вечора — зв’язок. Несподівано. Телефон, який охоронець забув заблокувати. Максим написав:
> «Маріє. Я в ямі. Нас троє. Іван — загинув. Він був світлом. Я тримаюсь. Ти — моя сила. Аліна — моє небо. Я не здамся. Навіть тут.»
Він не знав, чи повідомлення дійде. Але написав. І видалив. Бо знав — якщо знайдуть, буде ще одна ніч болю.
Сивий сидів поруч, спиною до стіни. Його голос був тихим, як шепіт вітру:
— Ти пишеш, бо віриш. А я — просто доживаю.
Максим відповів:
— Я пишу, бо маю за кого жити.
І він жив. У темряві. У болі. У тиші. Але з серцем, яке все ще билося.
Далі буде...
315views