Українська
English
#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 19. Позиція 17
Грудень. Запорізький напрямок. Позиція 17 — стара посадка між селом Лугівське і трасою на Токмак. Земля мерзла, але не сніжна. Вночі — мінус десять. Вдень — сиро, вогко, і постійно чути «приходи». Вітер носить запах гару, гнилої трави і дизелю.
Максим сидів у бліндажі, притулившись до стіни, слухав, як «Грім» матюкається в рацію:
— «Центр, бля, ви чуєте чи спите? Ми тут не в шахи граємо! У нас рух зліва, посадка дихає!»
— «Грім, не гарчи. Прийом. Підтверджуємо — дрон бачив групу до десяти. Без броні. Можна працювати», — відповів голос із штабу.
Максим підняв голову. Поруч — «Крот», молодий, з Харкова, тримав тепловізор, пальці в рукавичках, але все одно тремтіли.
— «Пішли. Ти зліва, я — по центру. Грім — прикриває», — сказав Максим.
— «А якщо там не десять, а двадцять?» — запитав Крот.
— «Тоді ми — герої. Або статистика», — усміхнувся Максим, але очі залишались серйозними.
Вони ковзнули в посадку. Пахло гниллю, димом, і страхом. Через п’ять хвилин — перший контакт. Черга з «калашів», крик, і тиша.
— «Мінус два. Далі — тиша», — прошепотів Грім у рацію.
— «Макс, ти як?» — запитав Крот.
— «Живий. Але не впевнений, що це все. Відчуваю, що нас ведуть».
Повернулись на позицію. Максим сів на ящик з боєприпасами, дістав телефон. Зв’язку не було. Глушили. Він написав у нотатках:
> «Маріє. Ми сьогодні зачистили посадку. Було гаряче. Я живий. Тебе люблю. Аліна — герой. Листівка зі мною. Сплю з нею в кишені.»
Через кілька годин — зв’язок з’явився. Він швидко скопіював текст і надіслав.
> «Так, Маріє… Зв’язок знову глушили. Нарешті можу тобі написати. Я живий. Сьогодні було жорстко. Але я тримаюсь. Ти — моя броня.»
Відповідь прийшла через пів години:
> «Я знала, що ти напишеш. Просто сиділа і чекала. Аліна сьогодні сказала: “Тато — як супергерой, тільки справжній”. Вона намалювала тебе з крилами. Я дивлюсь на той малюнок і думаю: ти — мій янгол. І мій чоловік. І мій біль. І моя сила.»
Максим довго дивився на екран. Потім — вимкнув телефон. Не через батарею. Просто — щоб не розплакатись.
Наступного дня — новий вихід. Дрон зафіксував рух з боку Пологів. Група до двадцяти, з бронетехнікою. Максим, Грім, Крот і ще троє — пішли на перехоплення.
— «Грім, ти зліва. Я — по центру. Крот — з дупи не вилазь, прикривай», — командував Максим.
— «Прийняв. Але якщо буде танк — я в кущі», — буркнув Крот.
— «Танк — не страшно. Страшно — коли тиша», — відповів Грім.
Бій тривав двадцять хвилин. Вогонь, крики, вибухи. Потім — тиша. І раптово — з флангу, з посадки, вийшла друга група. Їх оточили.
— «Грім, назад!» — крикнув Максим.
— «Немає куди!» — відповів той.
— «Крот, ліворуч!» — але Крот вже лежав. Без руху.
Максим стріляв до останнього магазину. Потім — граната. Потім — нічого.
Їх взяли. Троє. Максим, Грім і ще один — «Сивий», старший, мовчазний, з Тернополя.
Їм зав’язали очі. Повели. Хтось сказав російською:
— «Будете говорити — виживете. Мовчатимете — закопаємо.»
Максим мовчав. У кишені — листівка Аліни. З крилами.
Він думав про Марію. Про її очі, коли вона мовчки дивилась на нього на вокзалі. Про її руки, які тримали його, як тримають повітря. Про її голос, який казав: «Я не хочу, щоб ти йшов. Але я не можу тебе зупинити.»
І він знав: це не кінець. Це — нова точка. Але серце його — все ще б’ється.
Далі буде...
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 19. Позиція 17
Грудень. Запорізький напрямок. Позиція 17 — стара посадка між селом Лугівське і трасою на Токмак. Земля мерзла, але не сніжна. Вночі — мінус десять. Вдень — сиро, вогко, і постійно чути «приходи». Вітер носить запах гару, гнилої трави і дизелю.
Максим сидів у бліндажі, притулившись до стіни, слухав, як «Грім» матюкається в рацію:
— «Центр, бля, ви чуєте чи спите? Ми тут не в шахи граємо! У нас рух зліва, посадка дихає!»
— «Грім, не гарчи. Прийом. Підтверджуємо — дрон бачив групу до десяти. Без броні. Можна працювати», — відповів голос із штабу.
Максим підняв голову. Поруч — «Крот», молодий, з Харкова, тримав тепловізор, пальці в рукавичках, але все одно тремтіли.
— «Пішли. Ти зліва, я — по центру. Грім — прикриває», — сказав Максим.
— «А якщо там не десять, а двадцять?» — запитав Крот.
— «Тоді ми — герої. Або статистика», — усміхнувся Максим, але очі залишались серйозними.
Вони ковзнули в посадку. Пахло гниллю, димом, і страхом. Через п’ять хвилин — перший контакт. Черга з «калашів», крик, і тиша.
— «Мінус два. Далі — тиша», — прошепотів Грім у рацію.
— «Макс, ти як?» — запитав Крот.
— «Живий. Але не впевнений, що це все. Відчуваю, що нас ведуть».
Повернулись на позицію. Максим сів на ящик з боєприпасами, дістав телефон. Зв’язку не було. Глушили. Він написав у нотатках:
> «Маріє. Ми сьогодні зачистили посадку. Було гаряче. Я живий. Тебе люблю. Аліна — герой. Листівка зі мною. Сплю з нею в кишені.»
Через кілька годин — зв’язок з’явився. Він швидко скопіював текст і надіслав.
> «Так, Маріє… Зв’язок знову глушили. Нарешті можу тобі написати. Я живий. Сьогодні було жорстко. Але я тримаюсь. Ти — моя броня.»
Відповідь прийшла через пів години:
> «Я знала, що ти напишеш. Просто сиділа і чекала. Аліна сьогодні сказала: “Тато — як супергерой, тільки справжній”. Вона намалювала тебе з крилами. Я дивлюсь на той малюнок і думаю: ти — мій янгол. І мій чоловік. І мій біль. І моя сила.»
Максим довго дивився на екран. Потім — вимкнув телефон. Не через батарею. Просто — щоб не розплакатись.
Наступного дня — новий вихід. Дрон зафіксував рух з боку Пологів. Група до двадцяти, з бронетехнікою. Максим, Грім, Крот і ще троє — пішли на перехоплення.
— «Грім, ти зліва. Я — по центру. Крот — з дупи не вилазь, прикривай», — командував Максим.
— «Прийняв. Але якщо буде танк — я в кущі», — буркнув Крот.
— «Танк — не страшно. Страшно — коли тиша», — відповів Грім.
Бій тривав двадцять хвилин. Вогонь, крики, вибухи. Потім — тиша. І раптово — з флангу, з посадки, вийшла друга група. Їх оточили.
— «Грім, назад!» — крикнув Максим.
— «Немає куди!» — відповів той.
— «Крот, ліворуч!» — але Крот вже лежав. Без руху.
Максим стріляв до останнього магазину. Потім — граната. Потім — нічого.
Їх взяли. Троє. Максим, Грім і ще один — «Сивий», старший, мовчазний, з Тернополя.
Їм зав’язали очі. Повели. Хтось сказав російською:
— «Будете говорити — виживете. Мовчатимете — закопаємо.»
Максим мовчав. У кишені — листівка Аліни. З крилами.
Він думав про Марію. Про її очі, коли вона мовчки дивилась на нього на вокзалі. Про її руки, які тримали його, як тримають повітря. Про її голос, який казав: «Я не хочу, щоб ти йшов. Але я не можу тебе зупинити.»
І він знав: це не кінець. Це — нова точка. Але серце його — все ще б’ється.
Далі буде...
#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 19. Позиція 17
Грудень. Запорізький напрямок. Позиція 17 — стара посадка між селом Лугівське і трасою на Токмак. Земля мерзла, але не сніжна. Вночі — мінус десять. Вдень — сиро, вогко, і постійно чути «приходи». Вітер носить запах гару, гнилої трави і дизелю.
Максим сидів у бліндажі, притулившись до стіни, слухав, як «Грім» матюкається в рацію:
— «Центр, бля, ви чуєте чи спите? Ми тут не в шахи граємо! У нас рух зліва, посадка дихає!»
— «Грім, не гарчи. Прийом. Підтверджуємо — дрон бачив групу до десяти. Без броні. Можна працювати», — відповів голос із штабу.
Максим підняв голову. Поруч — «Крот», молодий, з Харкова, тримав тепловізор, пальці в рукавичках, але все одно тремтіли.
— «Пішли. Ти зліва, я — по центру. Грім — прикриває», — сказав Максим.
— «А якщо там не десять, а двадцять?» — запитав Крот.
— «Тоді ми — герої. Або статистика», — усміхнувся Максим, але очі залишались серйозними.
Вони ковзнули в посадку. Пахло гниллю, димом, і страхом. Через п’ять хвилин — перший контакт. Черга з «калашів», крик, і тиша.
— «Мінус два. Далі — тиша», — прошепотів Грім у рацію.
— «Макс, ти як?» — запитав Крот.
— «Живий. Але не впевнений, що це все. Відчуваю, що нас ведуть».
Повернулись на позицію. Максим сів на ящик з боєприпасами, дістав телефон. Зв’язку не було. Глушили. Він написав у нотатках:
> «Маріє. Ми сьогодні зачистили посадку. Було гаряче. Я живий. Тебе люблю. Аліна — герой. Листівка зі мною. Сплю з нею в кишені.»
Через кілька годин — зв’язок з’явився. Він швидко скопіював текст і надіслав.
> «Так, Маріє… Зв’язок знову глушили. Нарешті можу тобі написати. Я живий. Сьогодні було жорстко. Але я тримаюсь. Ти — моя броня.»
Відповідь прийшла через пів години:
> «Я знала, що ти напишеш. Просто сиділа і чекала. Аліна сьогодні сказала: “Тато — як супергерой, тільки справжній”. Вона намалювала тебе з крилами. Я дивлюсь на той малюнок і думаю: ти — мій янгол. І мій чоловік. І мій біль. І моя сила.»
Максим довго дивився на екран. Потім — вимкнув телефон. Не через батарею. Просто — щоб не розплакатись.
Наступного дня — новий вихід. Дрон зафіксував рух з боку Пологів. Група до двадцяти, з бронетехнікою. Максим, Грім, Крот і ще троє — пішли на перехоплення.
— «Грім, ти зліва. Я — по центру. Крот — з дупи не вилазь, прикривай», — командував Максим.
— «Прийняв. Але якщо буде танк — я в кущі», — буркнув Крот.
— «Танк — не страшно. Страшно — коли тиша», — відповів Грім.
Бій тривав двадцять хвилин. Вогонь, крики, вибухи. Потім — тиша. І раптово — з флангу, з посадки, вийшла друга група. Їх оточили.
— «Грім, назад!» — крикнув Максим.
— «Немає куди!» — відповів той.
— «Крот, ліворуч!» — але Крот вже лежав. Без руху.
Максим стріляв до останнього магазину. Потім — граната. Потім — нічого.
Їх взяли. Троє. Максим, Грім і ще один — «Сивий», старший, мовчазний, з Тернополя.
Їм зав’язали очі. Повели. Хтось сказав російською:
— «Будете говорити — виживете. Мовчатимете — закопаємо.»
Максим мовчав. У кишені — листівка Аліни. З крилами.
Він думав про Марію. Про її очі, коли вона мовчки дивилась на нього на вокзалі. Про її руки, які тримали його, як тримають повітря. Про її голос, який казав: «Я не хочу, щоб ти йшов. Але я не можу тебе зупинити.»
І він знав: це не кінець. Це — нова точка. Але серце його — все ще б’ється.
Далі буде...
239переглядів