Українська
English
#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 18. Точка неповернення
Грудень 2022. Київ — у передсвятковій напрузі. Вітрини світяться, але світло — як маска, під якою втома. Повітря холодне, прозоре, як скло. Марія йшла вулицею, тримаючи в руках термос із чаєм для Аліни. Вона щойно завершила зустріч із новим клієнтом — невелика логістична компанія, яка шукала стабільність у нестабільному світі. І саме її фірма, яку вона тепер вела разом із Максимом, стала для багатьох такою точкою опори.
За ці пів року Марія змінилась. Не зовні — всередині. Вперше за багато років вона прокидалась не з тривогою, а з планами. Вранці — кава з Максимом. Потім — робота, дзвінки, документи. Ввечері — Аліна, яка навчалась дистанційно, але щодня питала: «А коли я знову піду до школи, як раніше?» І Марія відповідала: «Коли стане безпечно. Але ти вже доросла — бачиш, як ми живемо».
Аліна справді подорослішала. Вона не плакала, коли чула сирени. Вона просто брала планшет і йшла в коридор, де було безпечніше. І коли Марія поверталась додому, Аліна вже чекала — з малюнком, з новим словом англійською, з питанням: «А Максим сьогодні буде вечеряти з нами?»
Він був. Майже завжди. І саме в ці вечори Марія відчувала, що живе. Не виживає — живе. Вони подали заяву на шлюб. Вибрали дату — весна. Мріяли про тиху церемонію, без пафосу. Просто — бути разом.
Але того вечора все змінилось.
Максим зайшов до кав’ярні на Подолі, де Марія вже чекала. Він був у темному пальто, з трохи вологим волоссям — сніг починав лягати, як тиша. Він сів навпроти, замовив чорну каву. І мовчав.
— Ти затримався, — сказала Марія, усміхаючись. — Я вже думала, що ти втік.
— Я був у «Синій чашці», — відповів він. — Там сиділи двоє військових. У формі, з рюкзаками. Один пив какао, другий — американо. Я не хотів слухати, але вони говорили голосно.
Марія нахилилась ближче. Її усмішка зникла.
— Один сказав: «Мелітополь — це ключ. Якщо ми його не візьмемо — війна затягнеться».
— А другий додав: «Там усе заміновано. Але люди чекають. Вони вірять, що ми прийдемо».
Марія стиснула пальці. Її рідне місто. Її дитинство. Її біль. Вона мовчала, але очі — вже говорили.
— Я маю бронь, — сказав Максим. — Через фірму. Але я її знімаю. Я подав заявку добровольцем.
Її серце зупинилось. Потім — як удар. Вона не одразу знайшла слова.
— А ми? — запитала тихо.
Максим взяв її руки. Його голос був рівним, але глибоким:
— Ми — є. І будемо. Але я не можу більше жити в комфорті, коли твоє місто — в окупації. Коли ти мовчки читаєш новини і нічого не кажеш. Я йду не як герой. Я йду, бо люблю.
Марія заплющила очі. Її серце билося гучно, як сирена. Вона не плакала. Вона просто тримала його руки.
— Я не хочу, щоб ти йшов, — сказала вона. — Але я не можу тебе зупинити.
— І не повинна, — відповів він. — Бо ти — моя причина. Не перешкода.
Наступного дня він передав їй документи. Всі паролі, всі ключі. Сказав:
— Ти керуєш. Ти зможеш. Я вірю в тебе більше, ніж у себе.
Аліна сиділа на дивані, малювала листівку. Коли Максим підійшов, вона підняла очі:
— Ти кудись їдеш?
— Так, — відповів він. — На деякий час. Але я повернусь.
— А ти візьмеш мою листівку? Там написано: «Тато, ти найсміливіший». Я сама придумала.
Максим обійняв її. Довго. Мовчки. Потім — Марію. Вона не говорила нічого. Просто тримала його, як тримають повітря, яке не хочуть відпускати.
На вокзалі було людно. Волонтери роздавали чай. Хтось плакав. Хтось мовчав. Максим стояв у черзі на посадку. У рюкзаку — форма, документи, листівка Аліни.
— Я повернусь, — сказав він. — І ми одружимось. Але не в РАЦСі. А в Мелітополі. На центральній площі. Коли вона буде нашою.
Поїзд рушив. Марія стояла, поки світло не зникло. Аліна тримала її за руку. Вона не розуміла всього, але відчувала головне — тато пішов, бо любить.
І Марія знала: це не кінець. Це — точка неповернення. Але саме там, у цій точці, б’ється її серце.
Далі буде...
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 18. Точка неповернення
Грудень 2022. Київ — у передсвятковій напрузі. Вітрини світяться, але світло — як маска, під якою втома. Повітря холодне, прозоре, як скло. Марія йшла вулицею, тримаючи в руках термос із чаєм для Аліни. Вона щойно завершила зустріч із новим клієнтом — невелика логістична компанія, яка шукала стабільність у нестабільному світі. І саме її фірма, яку вона тепер вела разом із Максимом, стала для багатьох такою точкою опори.
За ці пів року Марія змінилась. Не зовні — всередині. Вперше за багато років вона прокидалась не з тривогою, а з планами. Вранці — кава з Максимом. Потім — робота, дзвінки, документи. Ввечері — Аліна, яка навчалась дистанційно, але щодня питала: «А коли я знову піду до школи, як раніше?» І Марія відповідала: «Коли стане безпечно. Але ти вже доросла — бачиш, як ми живемо».
Аліна справді подорослішала. Вона не плакала, коли чула сирени. Вона просто брала планшет і йшла в коридор, де було безпечніше. І коли Марія поверталась додому, Аліна вже чекала — з малюнком, з новим словом англійською, з питанням: «А Максим сьогодні буде вечеряти з нами?»
Він був. Майже завжди. І саме в ці вечори Марія відчувала, що живе. Не виживає — живе. Вони подали заяву на шлюб. Вибрали дату — весна. Мріяли про тиху церемонію, без пафосу. Просто — бути разом.
Але того вечора все змінилось.
Максим зайшов до кав’ярні на Подолі, де Марія вже чекала. Він був у темному пальто, з трохи вологим волоссям — сніг починав лягати, як тиша. Він сів навпроти, замовив чорну каву. І мовчав.
— Ти затримався, — сказала Марія, усміхаючись. — Я вже думала, що ти втік.
— Я був у «Синій чашці», — відповів він. — Там сиділи двоє військових. У формі, з рюкзаками. Один пив какао, другий — американо. Я не хотів слухати, але вони говорили голосно.
Марія нахилилась ближче. Її усмішка зникла.
— Один сказав: «Мелітополь — це ключ. Якщо ми його не візьмемо — війна затягнеться».
— А другий додав: «Там усе заміновано. Але люди чекають. Вони вірять, що ми прийдемо».
Марія стиснула пальці. Її рідне місто. Її дитинство. Її біль. Вона мовчала, але очі — вже говорили.
— Я маю бронь, — сказав Максим. — Через фірму. Але я її знімаю. Я подав заявку добровольцем.
Її серце зупинилось. Потім — як удар. Вона не одразу знайшла слова.
— А ми? — запитала тихо.
Максим взяв її руки. Його голос був рівним, але глибоким:
— Ми — є. І будемо. Але я не можу більше жити в комфорті, коли твоє місто — в окупації. Коли ти мовчки читаєш новини і нічого не кажеш. Я йду не як герой. Я йду, бо люблю.
Марія заплющила очі. Її серце билося гучно, як сирена. Вона не плакала. Вона просто тримала його руки.
— Я не хочу, щоб ти йшов, — сказала вона. — Але я не можу тебе зупинити.
— І не повинна, — відповів він. — Бо ти — моя причина. Не перешкода.
Наступного дня він передав їй документи. Всі паролі, всі ключі. Сказав:
— Ти керуєш. Ти зможеш. Я вірю в тебе більше, ніж у себе.
Аліна сиділа на дивані, малювала листівку. Коли Максим підійшов, вона підняла очі:
— Ти кудись їдеш?
— Так, — відповів він. — На деякий час. Але я повернусь.
— А ти візьмеш мою листівку? Там написано: «Тато, ти найсміливіший». Я сама придумала.
Максим обійняв її. Довго. Мовчки. Потім — Марію. Вона не говорила нічого. Просто тримала його, як тримають повітря, яке не хочуть відпускати.
На вокзалі було людно. Волонтери роздавали чай. Хтось плакав. Хтось мовчав. Максим стояв у черзі на посадку. У рюкзаку — форма, документи, листівка Аліни.
— Я повернусь, — сказав він. — І ми одружимось. Але не в РАЦСі. А в Мелітополі. На центральній площі. Коли вона буде нашою.
Поїзд рушив. Марія стояла, поки світло не зникло. Аліна тримала її за руку. Вона не розуміла всього, але відчувала головне — тато пішов, бо любить.
І Марія знала: це не кінець. Це — точка неповернення. Але саме там, у цій точці, б’ється її серце.
Далі буде...
#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 18. Точка неповернення
Грудень 2022. Київ — у передсвятковій напрузі. Вітрини світяться, але світло — як маска, під якою втома. Повітря холодне, прозоре, як скло. Марія йшла вулицею, тримаючи в руках термос із чаєм для Аліни. Вона щойно завершила зустріч із новим клієнтом — невелика логістична компанія, яка шукала стабільність у нестабільному світі. І саме її фірма, яку вона тепер вела разом із Максимом, стала для багатьох такою точкою опори.
За ці пів року Марія змінилась. Не зовні — всередині. Вперше за багато років вона прокидалась не з тривогою, а з планами. Вранці — кава з Максимом. Потім — робота, дзвінки, документи. Ввечері — Аліна, яка навчалась дистанційно, але щодня питала: «А коли я знову піду до школи, як раніше?» І Марія відповідала: «Коли стане безпечно. Але ти вже доросла — бачиш, як ми живемо».
Аліна справді подорослішала. Вона не плакала, коли чула сирени. Вона просто брала планшет і йшла в коридор, де було безпечніше. І коли Марія поверталась додому, Аліна вже чекала — з малюнком, з новим словом англійською, з питанням: «А Максим сьогодні буде вечеряти з нами?»
Він був. Майже завжди. І саме в ці вечори Марія відчувала, що живе. Не виживає — живе. Вони подали заяву на шлюб. Вибрали дату — весна. Мріяли про тиху церемонію, без пафосу. Просто — бути разом.
Але того вечора все змінилось.
Максим зайшов до кав’ярні на Подолі, де Марія вже чекала. Він був у темному пальто, з трохи вологим волоссям — сніг починав лягати, як тиша. Він сів навпроти, замовив чорну каву. І мовчав.
— Ти затримався, — сказала Марія, усміхаючись. — Я вже думала, що ти втік.
— Я був у «Синій чашці», — відповів він. — Там сиділи двоє військових. У формі, з рюкзаками. Один пив какао, другий — американо. Я не хотів слухати, але вони говорили голосно.
Марія нахилилась ближче. Її усмішка зникла.
— Один сказав: «Мелітополь — це ключ. Якщо ми його не візьмемо — війна затягнеться».
— А другий додав: «Там усе заміновано. Але люди чекають. Вони вірять, що ми прийдемо».
Марія стиснула пальці. Її рідне місто. Її дитинство. Її біль. Вона мовчала, але очі — вже говорили.
— Я маю бронь, — сказав Максим. — Через фірму. Але я її знімаю. Я подав заявку добровольцем.
Її серце зупинилось. Потім — як удар. Вона не одразу знайшла слова.
— А ми? — запитала тихо.
Максим взяв її руки. Його голос був рівним, але глибоким:
— Ми — є. І будемо. Але я не можу більше жити в комфорті, коли твоє місто — в окупації. Коли ти мовчки читаєш новини і нічого не кажеш. Я йду не як герой. Я йду, бо люблю.
Марія заплющила очі. Її серце билося гучно, як сирена. Вона не плакала. Вона просто тримала його руки.
— Я не хочу, щоб ти йшов, — сказала вона. — Але я не можу тебе зупинити.
— І не повинна, — відповів він. — Бо ти — моя причина. Не перешкода.
Наступного дня він передав їй документи. Всі паролі, всі ключі. Сказав:
— Ти керуєш. Ти зможеш. Я вірю в тебе більше, ніж у себе.
Аліна сиділа на дивані, малювала листівку. Коли Максим підійшов, вона підняла очі:
— Ти кудись їдеш?
— Так, — відповів він. — На деякий час. Але я повернусь.
— А ти візьмеш мою листівку? Там написано: «Тато, ти найсміливіший». Я сама придумала.
Максим обійняв її. Довго. Мовчки. Потім — Марію. Вона не говорила нічого. Просто тримала його, як тримають повітря, яке не хочуть відпускати.
На вокзалі було людно. Волонтери роздавали чай. Хтось плакав. Хтось мовчав. Максим стояв у черзі на посадку. У рюкзаку — форма, документи, листівка Аліни.
— Я повернусь, — сказав він. — І ми одружимось. Але не в РАЦСі. А в Мелітополі. На центральній площі. Коли вона буде нашою.
Поїзд рушив. Марія стояла, поки світло не зникло. Аліна тримала її за руку. Вона не розуміла всього, але відчувала головне — тато пішов, бо любить.
І Марія знала: це не кінець. Це — точка неповернення. Але саме там, у цій точці, б’ється її серце.
Далі буде...
311переглядів