Українська
English
#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 16. Після вибуху
Марія лежала на підлозі, притиснута до холодного лінолеуму, її серце гупало в грудях, а легені ловили повітря, наче після глибокого занурення. Вікно більше не існувало — лише уламки скла, що хрустіли під руками. За ним — пекло: багатоповерхівка навпроти палала, вогонь виривався з вікон, а дим затягував небо. Крики, сирени, гуркіт — усе злилося в один безжальний звук.
Марія підвелася, похитуючись, і кинулась до кімнати Аліни. Двері були прочинені, а всередині — її донька, забившись у кут, обіймала себе і тремтіла. Марія присіла поруч, обійняла її, притиснула до грудей. Її голос був тихим, але впевненим. «Все добре, я з тобою. Ми в безпеці». Аліна не відповідала, лише ще сильніше притиснулась до мами.
Телефон задзвонив. Максим. Його голос був схвильований, тривожний. Він питав, чи вони живі, чи не поранені, чи ціла квартира. Марія відповіла коротко, але чітко. Вона відчувала, що він зараз так само переживає, як і вона. І це давало їй сили.
Через пів години Марія вже була на вулиці. Вона допомагала сусідам, які вибігали з під’їздів, подавала воду, ковдри, підтримувала тих, хто плакав. Її руки були в пилу, обличчя — в сажі, але вона не зупинялась. Це був не страх, це була дія. Вона більше не була просто переселенкою — вона була частиною цього міста, цього болю, цієї боротьби.
Микола з’явився несподівано — він повертався з нічної зміни, коли побачив натовп і дізнався про вибух. Побачивши Марію серед людей, він одразу приєднався. Разом вони допомагали витягати людей з-під уламків, розбирали завали, підтримували постраждалих. Його спокій і досвід були незамінними. Марія відчувала, що поруч із ним легше дихати.
Максим приїхав швидко. Його очі одразу знайшли Марію серед натовпу. Він підійшов, не сказав нічого зайвого, просто обійняв її. Потім, дивлячись прямо в очі, сказав: «Ти з Аліною їдеш зі мною. Я не прошу. Я наполягаю». Його голос був твердим, але ніжним. Марія не сперечалась. Вона знала, що це правильно.
Ольга стояла осторонь, біля під’їзду. Її обличчя було блідим, очі — розгубленими. Вона не сказала ні слова, лише кивнула, коли Марія підійшла, щоб попрощатися. Її погляд був не таким, як раніше — не злісним, а втомленим. Можливо, вона щось зрозуміла. Можливо, вперше побачила в Марії не суперницю, а людину, яка пройшла крізь пекло.
Максим допоміг зібрати речі. Аліна вже не плакала — вона тримала маму за руку і дивилась на Максима з довірою. Вони швидко зібрали найнеобхідніше: документи, одяг, кілька дитячих книжок. Марія ще раз оглянула кімнату, в якій провела стільки ночей, і тихо сказала: «Дякую». Не Ользі — життю, яке, попри все, дало їй шанс.
Вони сіли в машину. Марія відкинулась на сидіння, відчуваючи, як тіло здається втомі. Але в цій втомі було щось інше — полегшення. Вона більше не сама. Вона більше не в чужому домі. Вона більше не тікає — вона їде вперед.
Її думки були спокійні. Вона дякувала Максиму, дякувала Миколі, дякувала долі. І вперше за довгий час вона не боялась завтрашнього дня. Вона знала, що попереду ще буде багато болю, багато боротьби, але тепер у неї був дім. Не стіни, не адреса — а люди, поруч із якими її серце б’ється.
Далі буде...
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 16. Після вибуху
Марія лежала на підлозі, притиснута до холодного лінолеуму, її серце гупало в грудях, а легені ловили повітря, наче після глибокого занурення. Вікно більше не існувало — лише уламки скла, що хрустіли під руками. За ним — пекло: багатоповерхівка навпроти палала, вогонь виривався з вікон, а дим затягував небо. Крики, сирени, гуркіт — усе злилося в один безжальний звук.
Марія підвелася, похитуючись, і кинулась до кімнати Аліни. Двері були прочинені, а всередині — її донька, забившись у кут, обіймала себе і тремтіла. Марія присіла поруч, обійняла її, притиснула до грудей. Її голос був тихим, але впевненим. «Все добре, я з тобою. Ми в безпеці». Аліна не відповідала, лише ще сильніше притиснулась до мами.
Телефон задзвонив. Максим. Його голос був схвильований, тривожний. Він питав, чи вони живі, чи не поранені, чи ціла квартира. Марія відповіла коротко, але чітко. Вона відчувала, що він зараз так само переживає, як і вона. І це давало їй сили.
Через пів години Марія вже була на вулиці. Вона допомагала сусідам, які вибігали з під’їздів, подавала воду, ковдри, підтримувала тих, хто плакав. Її руки були в пилу, обличчя — в сажі, але вона не зупинялась. Це був не страх, це була дія. Вона більше не була просто переселенкою — вона була частиною цього міста, цього болю, цієї боротьби.
Микола з’явився несподівано — він повертався з нічної зміни, коли побачив натовп і дізнався про вибух. Побачивши Марію серед людей, він одразу приєднався. Разом вони допомагали витягати людей з-під уламків, розбирали завали, підтримували постраждалих. Його спокій і досвід були незамінними. Марія відчувала, що поруч із ним легше дихати.
Максим приїхав швидко. Його очі одразу знайшли Марію серед натовпу. Він підійшов, не сказав нічого зайвого, просто обійняв її. Потім, дивлячись прямо в очі, сказав: «Ти з Аліною їдеш зі мною. Я не прошу. Я наполягаю». Його голос був твердим, але ніжним. Марія не сперечалась. Вона знала, що це правильно.
Ольга стояла осторонь, біля під’їзду. Її обличчя було блідим, очі — розгубленими. Вона не сказала ні слова, лише кивнула, коли Марія підійшла, щоб попрощатися. Її погляд був не таким, як раніше — не злісним, а втомленим. Можливо, вона щось зрозуміла. Можливо, вперше побачила в Марії не суперницю, а людину, яка пройшла крізь пекло.
Максим допоміг зібрати речі. Аліна вже не плакала — вона тримала маму за руку і дивилась на Максима з довірою. Вони швидко зібрали найнеобхідніше: документи, одяг, кілька дитячих книжок. Марія ще раз оглянула кімнату, в якій провела стільки ночей, і тихо сказала: «Дякую». Не Ользі — життю, яке, попри все, дало їй шанс.
Вони сіли в машину. Марія відкинулась на сидіння, відчуваючи, як тіло здається втомі. Але в цій втомі було щось інше — полегшення. Вона більше не сама. Вона більше не в чужому домі. Вона більше не тікає — вона їде вперед.
Її думки були спокійні. Вона дякувала Максиму, дякувала Миколі, дякувала долі. І вперше за довгий час вона не боялась завтрашнього дня. Вона знала, що попереду ще буде багато болю, багато боротьби, але тепер у неї був дім. Не стіни, не адреса — а люди, поруч із якими її серце б’ється.
Далі буде...
#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 16. Після вибуху
Марія лежала на підлозі, притиснута до холодного лінолеуму, її серце гупало в грудях, а легені ловили повітря, наче після глибокого занурення. Вікно більше не існувало — лише уламки скла, що хрустіли під руками. За ним — пекло: багатоповерхівка навпроти палала, вогонь виривався з вікон, а дим затягував небо. Крики, сирени, гуркіт — усе злилося в один безжальний звук.
Марія підвелася, похитуючись, і кинулась до кімнати Аліни. Двері були прочинені, а всередині — її донька, забившись у кут, обіймала себе і тремтіла. Марія присіла поруч, обійняла її, притиснула до грудей. Її голос був тихим, але впевненим. «Все добре, я з тобою. Ми в безпеці». Аліна не відповідала, лише ще сильніше притиснулась до мами.
Телефон задзвонив. Максим. Його голос був схвильований, тривожний. Він питав, чи вони живі, чи не поранені, чи ціла квартира. Марія відповіла коротко, але чітко. Вона відчувала, що він зараз так само переживає, як і вона. І це давало їй сили.
Через пів години Марія вже була на вулиці. Вона допомагала сусідам, які вибігали з під’їздів, подавала воду, ковдри, підтримувала тих, хто плакав. Її руки були в пилу, обличчя — в сажі, але вона не зупинялась. Це був не страх, це була дія. Вона більше не була просто переселенкою — вона була частиною цього міста, цього болю, цієї боротьби.
Микола з’явився несподівано — він повертався з нічної зміни, коли побачив натовп і дізнався про вибух. Побачивши Марію серед людей, він одразу приєднався. Разом вони допомагали витягати людей з-під уламків, розбирали завали, підтримували постраждалих. Його спокій і досвід були незамінними. Марія відчувала, що поруч із ним легше дихати.
Максим приїхав швидко. Його очі одразу знайшли Марію серед натовпу. Він підійшов, не сказав нічого зайвого, просто обійняв її. Потім, дивлячись прямо в очі, сказав: «Ти з Аліною їдеш зі мною. Я не прошу. Я наполягаю». Його голос був твердим, але ніжним. Марія не сперечалась. Вона знала, що це правильно.
Ольга стояла осторонь, біля під’їзду. Її обличчя було блідим, очі — розгубленими. Вона не сказала ні слова, лише кивнула, коли Марія підійшла, щоб попрощатися. Її погляд був не таким, як раніше — не злісним, а втомленим. Можливо, вона щось зрозуміла. Можливо, вперше побачила в Марії не суперницю, а людину, яка пройшла крізь пекло.
Максим допоміг зібрати речі. Аліна вже не плакала — вона тримала маму за руку і дивилась на Максима з довірою. Вони швидко зібрали найнеобхідніше: документи, одяг, кілька дитячих книжок. Марія ще раз оглянула кімнату, в якій провела стільки ночей, і тихо сказала: «Дякую». Не Ользі — життю, яке, попри все, дало їй шанс.
Вони сіли в машину. Марія відкинулась на сидіння, відчуваючи, як тіло здається втомі. Але в цій втомі було щось інше — полегшення. Вона більше не сама. Вона більше не в чужому домі. Вона більше не тікає — вона їде вперед.
Її думки були спокійні. Вона дякувала Максиму, дякувала Миколі, дякувала долі. І вперше за довгий час вона не боялась завтрашнього дня. Вона знала, що попереду ще буде багато болю, багато боротьби, але тепер у неї був дім. Не стіни, не адреса — а люди, поруч із якими її серце б’ється.
Далі буде...
17views