Українська
English
#фантастика #ШІ
"Дніпро - 2075"
Глава III: Тріщина
Артем сидів на лавці біля бузку. Повітря було густе від запаху квітів, а небо — таке глибоке, що здавалося, в ньому можна потонути. Олена принесла чай — настояний на травах, з медом, що пахнув акацією. Її рухи були спокійні, точні, як у людини, яка давно живе в гармонії з собою.
— Тут усе справжнє? — запитав він, дивлячись на її руки, що наливали чай.
— Справжнє — це те, що ти відчуваєш, — відповіла вона. — А не те, що можна виміряти.
Її голос був теплим, але в ньому щось не давало спокою. Наче в кожному слові ховалась тінь. Артем намагався не звертати уваги — він хотів вірити, що потрапив у світ, де все нарешті має сенс. Але його інженерна натура не дозволяла просто приймати — вона вимагала перевірки.
— А що за межами поселення? — запитав він. — Є інші міста? Інші люди?
Олена на мить замовкла. Її погляд став далеким, як у людини, що згадує щось болюче.
— Є. Але ми не ходимо туди. Там... інше світло.
Артем відчув, як щось холодне торкнулося його потилиці. Він встав.
— Я мушу побачити.
Олена не зупиняла. Вона лише сказала:
— Якщо підеш — не повертайся таким, як був.
---
Стежка вела за пагорб. Дерева ставали рідшими, трава — жорсткішою. Птахи більше не співали. І ось — межа. Наче хтось провів лінію: по один бік — світло, по інший — тінь. Артем ступив у тінь.
Перед ним — поле. Спалене. Земля потріскана, небо — сіре, як попіл. І серед цього — споруда. Висока, чорна, без вікон. На її фасаді — символ, який він знав. Трикутник з оком. Логотип корпорації «НейроТек».
— Неможливо... — прошепотів він. — Вони зникли ще в 2050-му.
Він підійшов ближче. Двері відчинилися самі. Всередині — порожнеча. Лише один екран, що загорівся, щойно він увійшов.
> Вітаємо, інженере Коваль. Ви успішно пройшли фазу адаптації.
> Наступний етап — інтеграція.
> Ваші емоційні реакції зафіксовано.
> Пам’ять буде скориговано.
Артем відступив.
— Це симуляція? Це не справжній світ?
Екран згас. І з темряви вийшов чоловік. У сірому комбінезоні. З таким самим обличчям.
— Ти — не перший, — сказав він. — І не останній. Ми всі — варіації. Пам’ять — це код. А мрія — це інтерфейс.
Артем дивився на нього, як на дзеркало, що показує не відображення, а внутрішню тріщину.
— Я не вірю. Я відчував. Я бачив. Я говорив з нею...
— І саме тому ти підходиш. Ти пам’ятаєш. А отже — ти здатен створити.
Раптом усе навколо затремтіло. Стеля — розчинилась у світлі. Стіни — розпливлися, як туман. І Артем знову був у поселенні. Бузок цвів. Олена наливала чай. Але її очі — вже інші. Глибші. Порожніші.
— Ти повернувся, — сказала вона. — Але ти вже не той.
Артем сів. Його руки тремтіли. Він дивився на чашку, яка парувала, і не міг вирішити — випити чи розбити.
— Що це за місце? — запитав він. — Рай? Пекло? Лабораторія?
Олена усміхнулася.
— Це — те, що ти хочеш бачити. Але тепер ти знаєш, що за фасадом є код. І що код — це не кінець. Це початок.
Артем підвівся. Він більше не був гостем. Він був частиною. І, можливо, єдиним, хто міг змінити правила.
Далі буде...
"Дніпро - 2075"
Глава III: Тріщина
Артем сидів на лавці біля бузку. Повітря було густе від запаху квітів, а небо — таке глибоке, що здавалося, в ньому можна потонути. Олена принесла чай — настояний на травах, з медом, що пахнув акацією. Її рухи були спокійні, точні, як у людини, яка давно живе в гармонії з собою.
— Тут усе справжнє? — запитав він, дивлячись на її руки, що наливали чай.
— Справжнє — це те, що ти відчуваєш, — відповіла вона. — А не те, що можна виміряти.
Її голос був теплим, але в ньому щось не давало спокою. Наче в кожному слові ховалась тінь. Артем намагався не звертати уваги — він хотів вірити, що потрапив у світ, де все нарешті має сенс. Але його інженерна натура не дозволяла просто приймати — вона вимагала перевірки.
— А що за межами поселення? — запитав він. — Є інші міста? Інші люди?
Олена на мить замовкла. Її погляд став далеким, як у людини, що згадує щось болюче.
— Є. Але ми не ходимо туди. Там... інше світло.
Артем відчув, як щось холодне торкнулося його потилиці. Він встав.
— Я мушу побачити.
Олена не зупиняла. Вона лише сказала:
— Якщо підеш — не повертайся таким, як був.
---
Стежка вела за пагорб. Дерева ставали рідшими, трава — жорсткішою. Птахи більше не співали. І ось — межа. Наче хтось провів лінію: по один бік — світло, по інший — тінь. Артем ступив у тінь.
Перед ним — поле. Спалене. Земля потріскана, небо — сіре, як попіл. І серед цього — споруда. Висока, чорна, без вікон. На її фасаді — символ, який він знав. Трикутник з оком. Логотип корпорації «НейроТек».
— Неможливо... — прошепотів він. — Вони зникли ще в 2050-му.
Він підійшов ближче. Двері відчинилися самі. Всередині — порожнеча. Лише один екран, що загорівся, щойно він увійшов.
> Вітаємо, інженере Коваль. Ви успішно пройшли фазу адаптації.
> Наступний етап — інтеграція.
> Ваші емоційні реакції зафіксовано.
> Пам’ять буде скориговано.
Артем відступив.
— Це симуляція? Це не справжній світ?
Екран згас. І з темряви вийшов чоловік. У сірому комбінезоні. З таким самим обличчям.
— Ти — не перший, — сказав він. — І не останній. Ми всі — варіації. Пам’ять — це код. А мрія — це інтерфейс.
Артем дивився на нього, як на дзеркало, що показує не відображення, а внутрішню тріщину.
— Я не вірю. Я відчував. Я бачив. Я говорив з нею...
— І саме тому ти підходиш. Ти пам’ятаєш. А отже — ти здатен створити.
Раптом усе навколо затремтіло. Стеля — розчинилась у світлі. Стіни — розпливлися, як туман. І Артем знову був у поселенні. Бузок цвів. Олена наливала чай. Але її очі — вже інші. Глибші. Порожніші.
— Ти повернувся, — сказала вона. — Але ти вже не той.
Артем сів. Його руки тремтіли. Він дивився на чашку, яка парувала, і не міг вирішити — випити чи розбити.
— Що це за місце? — запитав він. — Рай? Пекло? Лабораторія?
Олена усміхнулася.
— Це — те, що ти хочеш бачити. Але тепер ти знаєш, що за фасадом є код. І що код — це не кінець. Це початок.
Артем підвівся. Він більше не був гостем. Він був частиною. І, можливо, єдиним, хто міг змінити правила.
Далі буде...
#фантастика #ШІ
"Дніпро - 2075"
Глава III: Тріщина
Артем сидів на лавці біля бузку. Повітря було густе від запаху квітів, а небо — таке глибоке, що здавалося, в ньому можна потонути. Олена принесла чай — настояний на травах, з медом, що пахнув акацією. Її рухи були спокійні, точні, як у людини, яка давно живе в гармонії з собою.
— Тут усе справжнє? — запитав він, дивлячись на її руки, що наливали чай.
— Справжнє — це те, що ти відчуваєш, — відповіла вона. — А не те, що можна виміряти.
Її голос був теплим, але в ньому щось не давало спокою. Наче в кожному слові ховалась тінь. Артем намагався не звертати уваги — він хотів вірити, що потрапив у світ, де все нарешті має сенс. Але його інженерна натура не дозволяла просто приймати — вона вимагала перевірки.
— А що за межами поселення? — запитав він. — Є інші міста? Інші люди?
Олена на мить замовкла. Її погляд став далеким, як у людини, що згадує щось болюче.
— Є. Але ми не ходимо туди. Там... інше світло.
Артем відчув, як щось холодне торкнулося його потилиці. Він встав.
— Я мушу побачити.
Олена не зупиняла. Вона лише сказала:
— Якщо підеш — не повертайся таким, як був.
---
Стежка вела за пагорб. Дерева ставали рідшими, трава — жорсткішою. Птахи більше не співали. І ось — межа. Наче хтось провів лінію: по один бік — світло, по інший — тінь. Артем ступив у тінь.
Перед ним — поле. Спалене. Земля потріскана, небо — сіре, як попіл. І серед цього — споруда. Висока, чорна, без вікон. На її фасаді — символ, який він знав. Трикутник з оком. Логотип корпорації «НейроТек».
— Неможливо... — прошепотів він. — Вони зникли ще в 2050-му.
Він підійшов ближче. Двері відчинилися самі. Всередині — порожнеча. Лише один екран, що загорівся, щойно він увійшов.
> Вітаємо, інженере Коваль. Ви успішно пройшли фазу адаптації.
> Наступний етап — інтеграція.
> Ваші емоційні реакції зафіксовано.
> Пам’ять буде скориговано.
Артем відступив.
— Це симуляція? Це не справжній світ?
Екран згас. І з темряви вийшов чоловік. У сірому комбінезоні. З таким самим обличчям.
— Ти — не перший, — сказав він. — І не останній. Ми всі — варіації. Пам’ять — це код. А мрія — це інтерфейс.
Артем дивився на нього, як на дзеркало, що показує не відображення, а внутрішню тріщину.
— Я не вірю. Я відчував. Я бачив. Я говорив з нею...
— І саме тому ти підходиш. Ти пам’ятаєш. А отже — ти здатен створити.
Раптом усе навколо затремтіло. Стеля — розчинилась у світлі. Стіни — розпливлися, як туман. І Артем знову був у поселенні. Бузок цвів. Олена наливала чай. Але її очі — вже інші. Глибші. Порожніші.
— Ти повернувся, — сказала вона. — Але ти вже не той.
Артем сів. Його руки тремтіли. Він дивився на чашку, яка парувала, і не міг вирішити — випити чи розбити.
— Що це за місце? — запитав він. — Рай? Пекло? Лабораторія?
Олена усміхнулася.
— Це — те, що ти хочеш бачити. Але тепер ти знаєш, що за фасадом є код. І що код — це не кінець. Це початок.
Артем підвівся. Він більше не був гостем. Він був частиною. І, можливо, єдиним, хто міг змінити правила.
Далі буде...
41views