Українська
English
#поезія
дорога додому
дорога,
якою я йшов додому,
крізь холод та спеку, туман і дим,
змагаючись з вітром, болем і втомою,
гріла мене завжди.
я часто на неї ступав босим,
обідраним, як дворові коти,
та жодного разу не стримав посмішку,
як починав іти.
вона то пірнала у хащі стежкою,
то розросталася у шосе,
повзла крізь міста, де ніхто не мешкав…
я йшов. забувши про все.
в найглибших річках було надто мілко,
найвищі гори зривали сміх.
чужі вокзали, мости і домівки,
вели мене до своїх.
і от, коли рідні дерева гордо
мене зустрічали шумом вершин.
я був наче Фродо. позаду – Мордор.
а я повертаюся в Шир.
і в мить, коли в сутінках місяць світився,
і сріблом погладжував стебла трави,
десь там, на порозі мого дитинства,
на мене чекали Ви.
і ми
невтомно,
вголос і пошепки,
спільне шукали у різних снах.
дорога додому – часто найдовша.
але завжди – одна.
Ніколассон
дорога додому
дорога,
якою я йшов додому,
крізь холод та спеку, туман і дим,
змагаючись з вітром, болем і втомою,
гріла мене завжди.
я часто на неї ступав босим,
обідраним, як дворові коти,
та жодного разу не стримав посмішку,
як починав іти.
вона то пірнала у хащі стежкою,
то розросталася у шосе,
повзла крізь міста, де ніхто не мешкав…
я йшов. забувши про все.
в найглибших річках було надто мілко,
найвищі гори зривали сміх.
чужі вокзали, мости і домівки,
вели мене до своїх.
і от, коли рідні дерева гордо
мене зустрічали шумом вершин.
я був наче Фродо. позаду – Мордор.
а я повертаюся в Шир.
і в мить, коли в сутінках місяць світився,
і сріблом погладжував стебла трави,
десь там, на порозі мого дитинства,
на мене чекали Ви.
і ми
невтомно,
вголос і пошепки,
спільне шукали у різних снах.
дорога додому – часто найдовша.
але завжди – одна.
Ніколассон
#поезія
дорога додому
дорога,
якою я йшов додому,
крізь холод та спеку, туман і дим,
змагаючись з вітром, болем і втомою,
гріла мене завжди.
я часто на неї ступав босим,
обідраним, як дворові коти,
та жодного разу не стримав посмішку,
як починав іти.
вона то пірнала у хащі стежкою,
то розросталася у шосе,
повзла крізь міста, де ніхто не мешкав…
я йшов. забувши про все.
в найглибших річках було надто мілко,
найвищі гори зривали сміх.
чужі вокзали, мости і домівки,
вели мене до своїх.
і от, коли рідні дерева гордо
мене зустрічали шумом вершин.
я був наче Фродо. позаду – Мордор.
а я повертаюся в Шир.
і в мить, коли в сутінках місяць світився,
і сріблом погладжував стебла трави,
десь там, на порозі мого дитинства,
на мене чекали Ви.
і ми
невтомно,
вголос і пошепки,
спільне шукали у різних снах.
дорога додому – часто найдовша.
але завжди – одна.
Ніколассон
295views
