#поезія
Від ваги, що несеш, під ногами чорніє земля,
як обпечена шкіра - раніше туга, золотава.
Страх ночує у горлі. Коли ти його вимовляєш,
він зривається з нерва й до ночі кудись відлітає.
А не спиться глибоко. Покошені душі стеблин
повертаються в серпні, під вікна приходять навшпиньки.
Все мінливе довкіл, все примарне довкіл, наче лімб,
і останній тролейбус повільно повзе до зупинки.
Розколи цю вагу, наче глиняну чашу, навпіл.
Смерть і спокій змішалися в пазусі сонного міста.
І кути наші гострі, і болі глухі та сліпі.
Я несу тобі довгу історію, щоби її розповісти
в час безсоння, в годину, коли повертається страх,
щоби голос його проганяв, не пускав на ночівлю.
Затирати розколоте золотом - це мозолі на руках,
заговорювати поламане - вклонятись вогневі, і чим його
не годуй, але попіл потому позначить усі сліди.
Попід небом голодним людське ремесло нікчемне.
Та роби, як учили: намацай нитку і йди -
я її всією собою сную
живу, нескінченно.
Катерина Калитко
#поезія
Від ваги, що несеш, під ногами чорніє земля,
як обпечена шкіра - раніше туга, золотава.
Страх ночує у горлі. Коли ти його вимовляєш,
він зривається з нерва й до ночі кудись відлітає.
А не спиться глибоко. Покошені душі стеблин
повертаються в серпні, під вікна приходять навшпиньки.
Все мінливе довкіл, все примарне довкіл, наче лімб,
і останній тролейбус повільно повзе до зупинки.
Розколи цю вагу, наче глиняну чашу, навпіл.
Смерть і спокій змішалися в пазусі сонного міста.
І кути наші гострі, і болі глухі та сліпі.
Я несу тобі довгу історію, щоби її розповісти
в час безсоння, в годину, коли повертається страх,
щоби голос його проганяв, не пускав на ночівлю.
Затирати розколоте золотом - це мозолі на руках,
заговорювати поламане - вклонятись вогневі, і чим його
не годуй, але попіл потому позначить усі сліди.
Попід небом голодним людське ремесло нікчемне.
Та роби, як учили: намацай нитку і йди -
я її всією собою сную
живу, нескінченно.
Катерина Калитко
Українська
English
